Марія Семенівна прибирала у квартирі, коли у двері подзвонили. На порозі стояла дочка і худенький хлопець років десяти. – Мамо, познайомся, це Андрій, – раптом промовила Оксана. – А це ще хто такий? – здивувалася Марія Семенівна. – Це син Юри. Андрій. Марія Семенівна охнула і важко опустилася на табурет: – Тільки цього нам не вистачало

– Петро, – голосно шепотіла Марія Семенівна, – ти уявляєш, він одружений і має сина! За що нам це, хіба таке я мріяла для доньки!

Петро Іванович мовчав. Він вже втомився від цих розмов, та й зять йому подобався.

Марія Семенівна завжди знала собі ціну. Вона працювала провізором, чоловік добре заробляв. Вони встигли здобути трикімнатну квартиру, і серед своїх подруг вона завжди вважала себе першою. У неї питали пораду, її завжди слухали, та й достаток у їхній сім’ї був набагато вищим, ніж у її знайомих. Свою єдину доньку Оксану вона оберігала від усього і мріяла про щасливе майбутнє для неї.

Оксана закінчила інститут і почала працювати вчителем у школі. Ні особливим розумом, ні зовнішністю вона не блищала. Звичайна дівчина, таких багато. Марія Семенівна занепокоїлася, коли вік доньки наблизився до 30 років. Заміж треба видавати, але хлопця дівчина не мала. І ось одного разу Ліза привела у гості незнайомця.

– Це Юра і ми житимемо разом.

Юра бентежився, але він був дуже вихований та інтелігентний чоловік. Притримував двері перед Марією Семенівною, підставляв стілець, говорив приємні слова за столом. Марія Семенівна, не соромлячись, почала його розпитувати – скільки років, де працює, скільки заробляє. Вони з Оксаною працювали разом у школі, Юра був учителем малювання.

Все зрозуміло, засмутилася Марія, бідний.

– А квартира у вас є?

Тут вступила Ліза.

– Ми житимемо тут.

Більше Марія Семенівна нічого не питала, вона вже все вирішила, нема що цьому Юрі тут робити. Немає нареченого, але й такого нахлібника не треба. Наступного дня вона почала наставляти доньку на істинний шлях.

– Хочеш, живи з цим, – вона скривилася, – але заміж за нього не виходь, і прописувати ми його тут не будемо, а то не встигнемо озирнутися, як він пів квартири відхопить.

– Мамо, ну що ти говориш, Юрко дуже порядна людина. Нині таких і не зустрінеш. Я дуже щаслива, не заважай мені, а на квартиру він не претендуватиме, це просто смішно. Та й заміж я за нього поки що не можу вийти, він одружений.

Марія Семенівна охнула і важко опустилася на табурет, мало не схибивши.

– Як одружений, ти що таке кажеш! І діти є?

– Так, у нього син.

– Оксано, люба, навіщо нам все це. А тобі це навіщо? Навіть якщо він розлучиться, так він  без квартири та без грошей, куди його сюди.

– Мамо, не заважай мені, я так вирішила, я його люблю. І у нас все буде добре, хочете ви цього чи ні.

Юра розійшовся з дружиною, але не розлучився. І винаймав кімнату. Марія Семенівна перестала з ним розмовляти. Тут і ванна зайнята. Дармоїд він і нахлібник, винесла вона вирок. Він давав, звичайно, якісь гроші, точніше це Оксана віддавала начебто від нього. Марія Семенівна вже не вірила нічому. І що казати подругам? Ось задружила донечка, зганьбила, можна сказати.

А Оксана була щасливою, її все влаштовувало. Де зараз знайти такого пристойного чоловіка, котрий звернув би на неї увагу. Вона розуміла, що не витримує конкуренції із сучасними красивими дівчатами. Повненька, проста, жодних запитів, та ще й вік. Імовірний зять виявився з руками. Він зробив ремонт у ванній кімнаті і Марія Семенівна змирилася. Потім вони разом із Петром Івановичем взялися ремонтувати всю квартиру, коли влітку мама з дочкою поїхали на дачу.

Чоловіки потоваришували. Водночас обговорювали політику та футбол. Тепер на всі скарги Марії Семенівни на Юру, Петро говорив – ти нічого не розумієш. Юра чудовий чоловік, і нашій дочці пощастило. Ну, пощастило, так пощастило, змирилася і Марія Семенівна.

***

– Мамо, познайомся, це Андрій.

На порозі стояла дочка і худенький хлопець років десяти. Він ховався за Оксаною. Марія Семенівна звично охнула. Тільки-но все налагодилося.

– А це ще хто такий?

– Це син Юри. Андрій, проходь.

Ще й Андрій непривітно дивилася на хлопчика Марія Семенівна. Андрій нам зовсім не потрібен. Вона чекала онуків від Оксани, тільки все сподівалася, що дочка зустріне гідну людину. Хлопчик несміливо увійшов у кухню, сів за стіл.

– Андрійко, не соромся, налий чаю, бери цукерки чи котлет хочеш?

– Котлет, – ледь чутно прошепотів Андрійко.

– Ах, ти мій хороший, – погладила його по голові Оксана. – Мамо, Андрійко дуже хороший хлопчик, слухняний, навчається на четвірки та п’ятірки. Андрійко, розкажи, які у тебе оцінки.

А Андрій вже навертав котлети і не відповідав на запитання. Марія Семенівна зворушилася.

– Його там не годують, чи що?

– Мамо, ти тільки не поспішай, зараз Андрій поїсть, і я тобі все поясню. Хлопчик поїв, і Оксана провела його до своєї кімнати, потім повернулася до матері. Довго мовчала і, нарешті, наважилася.

– Мамо, тільки ти одразу не кричи. Тут таке діло. Його мами, дружина Юри, не стало. І Андрій тепер житиме з нами.

– Як із нами, – нічого не зрозуміла Марія Семенівна, – чому з нами. Навіщо з нами.

– Невже ти не розумієш, він тепер житиме з батьком. А Юра живе тут, тож і Андрій житиме тут.

– А де він жив раніше, Юрко не може туди переїхати?

– У них не було квартири, вони приїжджі, жили в орендованій.

– Оксано, ти сама розумієш, що ти кажи ш. Мало того, що цей Юрко у нас оселився, тепер ще й Андрій тут буде. Це ж неправильно, – більше слів Марія Семенівна не знайшла. Вона почала потроху закипати, пригадала, як не подобався Юра. І ремонт їй тепер не потрібен, навіщо вони нам.

– Мамо, кімната у цій квартирі моя і там житиме Юра. А Андрійко нехай розташовується у залі.

Одна кімната була Марії та чоловіка, друга Оксани. А ще був так званий зал, де стояли диван, стінка, телевізор і лежав килим на підлозі. Така кімната для прийомів. Андрій оселився у цій кімнаті. Щовечора, розкладаючи диван, Марія Семенівна голосно охала і ахала.

– А телевізор де мені дивитися?

Юра з Оксаною купили їй телевізор у кімнату та ще один на кухню. Хлопчик був мовчазний. Увечері за вечерею Марія Семенівна починала ту саму промову – скільки можна готувати, як все подорожчало, і виразно дивилася на Юру та Андрійка. Оксана голосно пирхала.

– Мамо, що ти все вигадуєш, вже на їжу ми заробляємо.

Юрко влаштувався на підробіток, давав приватні уроки малювання, ремонтував квартири. Грошей побільшало, але від усіх цих турбот щось трапилося з його здоров’ям, він занедужав і його не стало.

– Сирітка ти моя. Марія Семенівна вже звикла до Андрійка. Хлопчик справді був слухняний, ввічливий. Посуд мив, за собою прибирав, у своїй кімнаті не смітив. Золото, а не дитина, про себе думала Марія Семенівна. От би мені такого онука, а цей таки чужий. Прийдеться, мабуть, у дитбудинок віддати, зі змішаними почуттями вирішила Марія Семенівна.

Оксана, нічого не сказавши батькам, почала оформляти опікунство. Їй відмовили. З Юрою вони не були одруженими, вона самотня жінка з невеликою зарплатою.

– Мамо, давай серйозно поговоримо. Андрійко нам не чужий і ти сама це розумієш. Він добрий хлопчик.

– Ти куди хилиш?

– До того, що мені в опікунстві відмовили. І я прошу тебе та тата усиновити Андрійка.

Марія Семенівна довго мовчала. Вона відвернулась до плити, змахнула якусь смітинку з очей. А що тут скажеш? Десь усередині вона вже думала про те, що Андрійко має залишитися з ними, але про опікунство, про усиновлення вона не думала. Думала, він просто так залишиться, тут його батько жив. Вона повернулася до дочки, присіла і, дивлячись кудись убік, сказала. – Оксано, я, можливо, з тобою згодна, але ти розумієш. Якщо ми його усиновимо, він буде спадкоємцем…

****

– Мамо, я уроки зробив, посуд помив. Чи можна мені їхати з татом на рибалку в неділю?

Худенький високий хлопчик акуратно складав свої речі у шафі. Марія Семенівна посміхалася.

– Звичайно, можна, синку.

Синові 15 років, мамі та татові по 60. 5 років тому донька вмовила їх, і вони усиновили Андрійка. Не було дня, щоб Марія Семенівна не говорила дякую долі за такого сина. Залишилися б вони зараз із чоловіком одні на старості років. Донька таки вийшла заміж, поїхала в інше місто – рідко дзвонить, довго не розмовляє. Все їй ніколи. Тепер її сім’я – це чоловік. Дітей у них поки що немає, як вона каже, вони працюють над цим питанням і створюють матеріальну базу. Чоловікові слова повторює, раніше у неї не було таких слів і оборотів у мові.

Про Андрійка іноді забуває запитати. От би зараз кукували на самоті, думає Марія Семенівна і з любов’ю дивиться на Андрійка. Золотий хлопчик, наша радість. Марія Семенівна вийшла на пенсію, не працює. Займається із сином уроками. Згадала свою молодість. Петро Іванович працює, грошей у них вистачає. Подруга їй знову заздрить – Пощастило тобі Марія, такий синочок чудовий у тебе.

Андрій про себе все знає, але він сам став називати Марію Семенівну мамою, а Петра Івановича татом. У житті йому дісталося негараздів та поневірянь, а в цьому домі він знайшов любов та благополуччя. Не було б щастя, та нещастя допомогло, повторював Петро своєму приятелю Олегу, той кивав у відповідь – так, все правильно зробили, і хлопця врятували, і вам радість.

На рибалку вони поїхали разом

– Марія, Андрій такого ляща спіймав, давай готуй нам вечерю.

Рибу почистив Андрій, він не відмовлявся від жодної роботи. Міркував уже як дорослий. Іноді за вечірнім чаєм говорив Марії Семенівні – мамо, в інститут не піду, працюватиму, на будь-яку роботу піду, щоб вам допомагати.

– Та годі тобі, синку, не турбуйся, йди, вчись, вистачить у нас грошей на все.

Сім’я була заможною. Гарна квартира, дача недалеко від міста, машина, гараж та й накопичила Марія Семенівна за своє довге життя чимало. Міркувала тепер вона так: Оксана відр1зана скибка, допомоги від неї не дочекаєшся, поїхали вони з чоловіком далеко. Андрійко, ось тепер її надія та опора, все йому залишу.

Хлопчик мив вікно, насвистував і ні про що не думав. Буде день, буде хліб.

На цвинтарі до його батьків вони ходили разом із Марією Семенівною. Андрій запитань не ставив. Оксана йому свого часу пояснила, що за документами його батьком та матір’ю будуть її батьки. А сам він як хоче, так їх і називає, але нехай ніколи не забуває свого батька Юрія. Гарна була людина, краще вона не зустрічала.

Батьки Оксани, зрозумівши, який він добрий і слухняний, ставилися до нього з увагою та турботою. Оксана допомагала з уроками. Вона перевела його до школи, де сама викладала. У класі знайшов друзів. А коли Оксана поїхала, Марія Семенівна та Петро Іванович оточили його ще більшою любов’ю та турботою, стали називати його сином.

– Мамо, привіт, у мене буде дитина, дівчинка, – лунав у трубці тріумфуючий голос доньки.

– Нарешті, молодець Оксано, все в тебе добре. Приїдеш до нас улітку на дачу?

– Та що ти, мамо, чоловік не може, у нього робота. А я з ним. Ні, ми не приїдемо, вибач.

– Внучку хоч потім покажете?

– Ой, звичайно, покажемо, не турбуйся.

Так і не спитала про Андрійка, забула про нього. У неї нове життя, тепер дитина. Ну і що онука, у неї є мама та батько, а Андрійко у нас один, і ми в нього одні.