Коли Максим повернувся з роботи – Віра готувала вечерю. – Привіт! – весело сказала вона. – Мий руки, за п’ять хвилин все буде готове. – Я не вечерятиму, – відповів чоловік. Віра здивовано глянула на нього. – Чому? Ти вже десь поїв? – Ні. Віро, я маю тобі щось сказати.. – І що ти хочеш сказати? – Віра, я йду від тебе!

Віра повільно йшла вулицею. Вже вечоріло, йшов легкий сніжок. Була чудова зимова погода, і будь-якого іншого дня дівчина порадувалася б такому чудовому зимовому дню. А сьогодні їй було байдуже. На душі було погано.

Вчорашній день не віщував нічого поганого. Вранці Віра як завжди приготувала чоловікові сніданок, зварила каву. Ідучи на роботу, Максим звично поцілував її в щоку і сказав: “До вечора!”

Помила посуд, що залишився після сніданку, Віра взялася за роботу. Вона була фрілансером і тому працювала вдома.

Максим повернувся з роботи, коли Віра готувала вечерю.

– Привіт! – весело сказала вона. – Мий руки, за п’ять хвилин все буде готове.

– Я не вечерятиму, – відповів чоловік.

Віра здивовано глянула на нього.

– Чому? Ти вже десь поїв?

– Ні. Віро, я маю тобі щось сказати…

Тон, яким промовив ці слова Максим, зовсім не сподобався дівчині. Вона присіла на стілець і запитала:

– І що ти хочеш сказати?

– Віра, я йду від тебе, – сказав Максим після деякого мовчання.

– Ось як… Вранці все було нормально. Що раптом сталося?

– Вже давно все не нормально. Я люблю іншу і більше не можу тебе обманювати.

– І скільки ти мене вже обманюєш? – Запитала Віра, намагаючись здаватися спокійною. Але серце її вискакувало з грудей.

– Кілька місяців, – відповів Максим. – Пробач.

– І саме сьогодні ти зрозумів, що більше не можеш мене обманювати? Декілька місяців спокійно брехав, а тепер що змінилося?

– Люда чекає на дитину, – відповів Максим. – Сьогодні я дізнався.

– Ясно. Отже…Люда. Це та сама колега, яка іноді дзвонила тобі вечорами, нібито по роботі?

– Так. Пробач, Віро.

– Іди, – сказала вона, вставши зі стільця і ​​повернувшись до плити. Вона повернулася спиною до Максима, щоб він не бачив її сліз.

Чоловік мовчки вийшов із кухні і пішов збирати речі. Через десять хвилин Віра почула, як грюкнули двері. Він пішов.

Тепер вона могла дозволити собі розплакатися. Їй було боляче і прикро, що її зрадила кохана людина. Обманював кілька місяців, а вона навіть не здогадувалася. Хоча, якщо задуматися, то були сигнали, на які вона не звертала увагу.

Ці дзвінки нібито від колеги по роботі. І щоразу Максим йшов до іншої кімнати. А вона не надавала цьому значення. Думала, що він просто не хоче заважати їй дивитися телевізор своєю розмовою по телефону. А ці затримки на роботі та відлучки у вихідні… І щоразу чоловік говорив щось переконливе. То він працює над новим проектом та не вистачає робочого дня. То друг попросив допомогти зібрати меблі.

Віра жодного разу не засумнівалася у його словах. Вона не набридала підозрами та безпідставними ревнощами. Їй завжди здавалося, що чоловік і дружина повинні довіряти один одному, інакше який сенс створювати сім’ю, якщо не віриш своїй половинці? Виявляється, приказка “довіряй, але перевіряй”  має сенс.

***

Незважаючи на теплу погоду, Віра все ж таки замерзла. Зима все-таки, хоч і лише мінус два на вулиці. Весь вчорашній вечір і півночі дівчина плакала, а вранці прийняла рішення, що більше не пропустить жодної сльозинки. Вона не шкодуватиме. І сама подасть на розлучення. У них із Максимом немає дітей, квартира належить їй, тож ділити їм нічого, розведуть швидко. Життя триває! У неї є робота, батьки, сестра та друзі. Вона молода і гарна. Невірний чоловік не вартий того, щоб тепер зводити себе і плакати в подушку.

***

– Ти вдома? Я зараз приїду. У мене тобі подарунок! – Сказала Оля, старша сестра Віри, зателефонувавши їй по телефону.

– Приїжджай, чекаю! – відповіла заінтригована дівчина.

Сьогодні відбулося її розлучення з Максимом. Їй було і сумно, і водночас легко від того, що з колишнім чоловіком її більше нічого не пов’язувало.

За півгодини приїхала сестра. Вона увійшла до квартири, тримаючи на руках чарівне цуценя породи шпіц.

– Це мій подарунок тобі! – Вигукнула Оля.

Віра вигукнула від захоплення. Вона взяла собаку на руки і почала її гладити, примовляючи:

– Який красунчик! Дякую, Олю!

Віра давно мріяла про собаку. Але Максим не дозволяв, і тому про собаку вона могла лише мріяти.

– З усього треба вміти мати користь, – усміхнулася Оля, – навіть із неприємностей. Від тебе пішов чоловік? Але тепер ти спокійно можеш завести собаку!

– Це точно, – засміялася Віра. – Дякую, Олю! Це найкласніший подарунок, який лише можна уявити!

– Я рада, що ти посміхаєшся, сестричко! Ну що, відзначимо твоє розлучення? Я купила тортик. І ще дещо… – підморгнула Оля.

– А давай! Гуляти так гуляти!

***

Пройшов місяць.

Віра майже не згадувала колишнього чоловіка. Зуміла викреслити його із життя. Вона працювала, спілкувалася з друзями, і, звичайно ж, із задоволенням дбала про Персика, так дівчина назвала свого вихованця.

Якось ввечері в її двері подзвонили. Віра подивилася у вічко і з подивом побачила Максима. Їй не хотілося його бачити, але все ж таки вона відчинила двері.

-Привіт! – сказав колишній чоловік. – Можна увійти?

– Заходь, – відповіла Віра, впускаючи його в квартиру. – Правда, я не розумію, навіщо ти прийшов.

– Поговорити.

– Говори.

– Я був не правий, коли вирішив піти від тебе до Людки.

– Ось як? Що змінилося?

– Вона обдурила мене. Набрехала про вагітність, щоб я пішов до неї. Думала, що ми почнемо жити разом, і вона завагітніє, але нічого не вийшло. А я не можу вибачити брехні.

– І що тепер? Від мене що потрібно?

– Я хочу, щоб ми знову були разом. Я заплутався, але тепер розумію, що я все ще люблю тебе.

– Ти не можеш вибачити брехню. А я по-твоєму можу?

– Я ж тобі признався… – почав виправдовуватися Максим.

– Ага, тільки до цього кілька місяців зраджував і брехав!

– Я був не правий… – сказав Максим й осікся, в коридор вибіг Персик і загавкав, побачивши незнайомця.

– Ти собаку завела? – здивувався колишній чоловік.

– Як бачиш! Краще йди, я тобі не можу цього вибачити, – відповіла Віра.

– Я зрозумів, – сказав Максим, відчиняючи двері. – Мене тут більше не чекають.

– Ти все правильно зрозумів! – сказала Віра. – Ти мені більше не потрібний. Прощай.

Вона зачинила за Максимом двері й усміхнулася до Персика:

– Не потрібен нам жодний Максим! Правда, малюк? Ходімо на прогулянку?

Песик радісно загавкав, дивлячись на господиню своїми розумними і відданими очима.