Було вже пізно. Віра поприбирала на кухні, подумала і покликана сина з дочкою. Вона цілий день ніяк не наважувалась на цю розмову. Всі сіли за стіл і Віра швидко сказала: – Я зустріла чоловіка, ми живемо разом. Я хочу вас познайомити! Дочка витріщила очі, а син застиг з чашкою чаю в руках. – Ти що мамо?! Які чоловіки у твоєму віці! Мені соромно за тебе

Віра задумливо йшла по вулиці. Додому не хотілося повертатись зовсім. Що на неї там чекає? Порожня квартира та єдиний співрозмовник – телевізор.

Віра Григорівна вже навіть розмовляла з телевізором. Просто, щоб хоча б почути звук власного голосу…

Але так було не завжди. Раніше у Віри Григорівни була велика родина.

Коханий чоловік і діти. Діти вони й зараз є…

Найулюбленіші, найкращі, але на жаль живуть вони далеко від неї…

Виросли, роз’їхалися різними містами. Все спілкування з ними у Віри Григорівни зводилося до нечастих телефонних дзвінків, надісланих фотографій онуків, і рідкісних візитів раз, іноді два на рік…

А коханого чоловіка Віри Григорівни не стало двадцять років тому. Тоді діти ще жили в батьківському домі, і Віра Григорівна знайшла втіху в них, присвятивши їм усю себе.

Коли діти роз’їхалися, робота стала для неї єдиною відрадою. Вона пішла в неї з головою, затримуючись наприкінці робочого дня, беручи підробітки додому.

Завдяки такій працьовитості, згодом у жінки накопичився дуже пристойний рахунок у банку, який після виходу на пенсію вона поділила між двома своїми дітьмим- дочкою та сином.

Але самотність, з приходом пенсію, більше нікуди було поспішати вранці, не було звичних розмов із колегами.

Порожнеча і вічно працюючий телевізор… Його жінка вмикала ледь вставши з ліжка, а вимикала перед сном.

Вечорами вона гуляла, майже кожен день, якщо погода дозволяла.

Задумавшись про своє життя, Віра не помітила ямку, присипану листям і оступилася, ніяково сплеснувши руками.

До неї на допомогу підскочив чоловік, що незрозуміло звідки взявся, приблизно її віку.

-З вами все добре? Давайте вам допоможу, давайте руку. Ви можете підвестися? Як ви?

Віра сперлась на руку чоловіка і піднялася на ноги.

-Здається все добре. Колінку тільки трохи зачепила. Стара вже стала неуважна…

-Та яка ж ви стара, ви ще молода і зізнаюся, дуже приваблива жінка. Ось я зовсім старий…

Віра Григорівна засміялася.

-А мені от здається, що ми з вами приблизно одного віку.

Анатолій усміхнувся.

Вони присіли на лавку і проговорили аж до темряви. Здавалося, вони розуміють один одного з півслова. І погляди життя у них виявилися однакові.

Коли на вулиці зовсім стемніло, Анатолій провів жінку до під’їзду. Вони домовились зустрітися на тому ж місці і він пішов додому, окрилений новим знайомством.

А Віра Григорівна, переступивши поріг своєї квартири, вперше за довгий час не стала вмикати телевізор. Їй вистачило спілкування. Жінка пила чай на кухні і посміхалася, перебираючи в голові всі фрази, сказані між ними за цей вечір.

Наступного дня вона не дочекавшись призначеного часу пішла в парк, думаючи, що зачекає Анатолія там. Але чоловік вже гуляв алеями, теж вирішивши прийти раніше.

З того часу Анатолій та Віра Григорівна зустрічалися щовечора. Їхнє життя більше не було порожнім і самотнім.

Цілий день Віра Григорівна чекала вечірньої зустрічі з Анатолієм, постійно відзначаючи собі не забути розповісти йому про цікаву передачу, про котлети, про все що відбувалося протягом дня.

Так тривало півтора місяці. Настала зима. Одного вечора була хуртовина, але й це не зупинило чоловіка з жінкою.

Вони зустрілися в парку, але довго гуляти не могли. І тоді Віра Григорівна наважилася:

-Анатолію, а ходімо до мене. Чаю поп’ємо, зігріємось.

Чоловік, який так давно очікував цієї пропозиції, зрадів.

У квартирі їм було набагато веселіше. Вони попили чаю, разом подивилися телевізор. А на вулиці мело ще сильніше. Віра Григорівна, запропонувала Анатолію залишитися до ранку.

-Лягти можна в залі, на дивані, сказала, вона і трохи пожаліла про свої слова.

Але чоловік уже радісно за них вчепився.

-Дякую тобі, Вірочка, я з задоволенням залишусь. Чесно кажучи, не дуже хочеться в таку погоду блукати нічними вулицями.

За кілька місяців Анатолій вже зовсім перебрався до Віри Григорівни. Вони й самі не помітили, як це вийшло. Чоловікові не хотілося йти вечорами, а жінці відпускати його. Так і зійшлися дві самотності, доповнюючи життя один одного.

Віра Григорівна більше не була самотня у своїй квартирі і не розмовляла з телевізором. Для цього вона мала співрозмовника.

Вони разом ходили по продукти, разом готували. Життя повністю змінилось на краще.

Тільки одне затьмарювало радість Віри Григорівни. Те, що вона ніяк не наважувалася сказати своїм дітям про чоловіка, який з’явився в її житті.

Так, жінка знала, діти були сильно прив’язані до батька, але ж з моменту, як його не стало минуло двадцять років! Здавалося, діти зрозуміють її.

Тим часом наближався її день народження. Дочка із сином обіцялися приїхати, разом зі своїми родинами.

Вірі Григорівні було дуже ніяково, але вона запропонувала Анатолію на цей час повернутися жити до себе.

-Не хочу, щоб діти прямо з порога побачили в нашій квартирі стороннього чоловіка. Я їх підготую, розповім про тебе. А наступного дня ти прийдеш, і я познайомлю вас.

Чоловік погодився зненацька легко. Йому й самому було так простіше, щоб знайомство з Віриними дітьми відбулося тоді, коли вони вже про нього будуть знати.

Донька та син, зі своїми сім’ями приїхали напередодні дня народження. Квартира наповнилася шумом та веселощами. Віра Григорівна любила подібну суєту, любила онуків.

Пізно ввечері, коли внуки нарешті лягли спати, Віра Григорівна поприбирала на кухні і покликана сина з дочкою для серйозної розмови.

Жінка протягом усього дня набиралася рішучості і підбирала потрібні слова. Тому, як тільки діти посідали за стіл, вона швидко сказала:

-Я зустріла чоловіка, ми вже живемо разом. Я хочу вас познайомити з ним.

Дочка витріщила очі, а син застиг з чашкою чаю в руках.

-Ти що мамо, що значить ти зустріла чоловіка? Якого ще чоловіка? Ти пенсіонерка! Як це живете разом? Ти привела когось чужого сюди у нашу квартири? У ту саму квартиру, яку ви купили разом із батьком? – почала донька на підвищених тонах, анітрохи не переймаючись, що своїм криком може розбудити дітей.

Брат її підтримав:

-Мамо, які чоловіки у твоєму віці! Мені соромно за тебе! Що тобі не живеться спокійно, як іншим жінкам пенсійного віку. Тобі треба думати про внуків, а ти туди ж, про мужиків. Ти зрадила пам’ять нашого батька, посмівши привести сюди стороннього чоловіка! Та мені й розмовляти з тобою неприємно на цю тему…

Донька з сином ще довго розпиналися у бік матері.

А Віра Григорівна сиділа, опустивши голову і мовчала. Не такої реакції вона очікувала від своїх дітей.

Їхнього батька давно немає, і пам’ять про нього вона не зраджувала. Але чому, чому їй не можна з кимось розділити старість та самотність.

Їй стало недобре, і на цьому розмова з дітьми закінчилася.

Наступного дня відзначали день народження. Тяжке це було свято. Дочка та син демонстративно не розмовляли з матір’ю. Обстановку розряджали лише веселі онуки, і трохи невістка, якій було однаково, з ким житиме свекруха.

Коли діти виїжджали, донька сказала матері, яка їх проводила на вокзал:

-Запам’ятай мамо, або ми, або твій чоловік. Якщо ти продовжиш спілкуватися з ним, а ще й не дай Бог жити разом будеш, ні нас, ні своїх онуків ти більше не побачиш.

Ми не можемо пробачити тобі такого ставлення до пам’яті батька!

Повернувшись додому, жінка заплакала. А надвечір, зібравшись із духом, зателефонувала Анатолію.

-Толю, ти більше не приходь… Ми не будемо з тобою більше зустрічатися. Мої діти проти. Вибач мене…