Оля приїхала прибрати в будинку батька. Раптом біля хвіртки вона зустріла сусідку. – Оля, ти чого тут? – здивувалася та. – Та поприбирати хочу. – Невже жити тут будеш? Ти ж маєш свою квартиру, – сказала тітка Віра. – Яку ще квартиру? – здивувалась Оля. – Так батько ж на тебе переписав. Чи мати тобі не сказала? Оля не вірила своїм вухам

Оля прийшла додому на сумна.

-Ну, що за люди?! – думала вона. – Лізуть у її життя і на матір всяке говорять! Нехай вона не ідеальна мати – та іншої немає. У неї взагалі нікого немає.

Батька рік тому не стало…

Оля тата любила. Він був святом і промінцем світла в цьому житті…

Мама пішла від тата, коли їй було років п’ять. Ну як пішла – вона виставила його зі свого життя.

Батько був на заробітках в Польщі. Гроші привозив додому хороші, але маму не влаштовувало, що батька по пів року не було вдома.

І ось, поки його не було, мама знайшла собі іншого… Кохання у неї!

Батько приїхав, побачив, що сім’ї в нього більше немає і поїхав жити у місто, де жила його мати.

Оля, яка звикла, що батько коли приїжджає, то завжди проводить з нею час, допомагає з навчанням, виявилася нікому не потрібною.

Мати його на поріг не пускала. Сварки були постійно. Мамин новий чоловік ревнував її до батька Олі.

Щоб нового чоловіка заспокоїти, мати народила дитину.

От тільки це його не заспокоїло. Навпаки, ще більше сваритися почав, а потім і зовсім пішов від неї…

Мама залишилася одна із двома дітьми. Цим батько і користувався. Сказав, що якщо не даватиме спілкуватися з дочкою, то про його аліменти нехай забуде. Поїде в Польщу і шукай вітра в полі.

Оля дуже любила візити батька. Він завжди брав її гуляти в парк, чи на каруселі.

Вони їли морозиво. Батько купував їй нові іграшки, гарний одяг.

Коли Оля підросла, то він почав давати їй кишенькові гроші і просив про них не говорити матері.

Молодша сестра Олі була дуже примхливою. А мама їй потурала.

Нова лялька Олі могла опинитися у Світлани і вона її більше не віддавала…

Матір не хвилювало, що Олі подарував рідний батько. Вона завжди заявляла дочці, що вона повинна ділитися з сестрою, раз у неї немає батька.

Добре хоч одяг не забирала, тому що Світлана окрім того, що була нижчою на зріст за Олю, так ще й повненька.

Спочатку мати намагалася перешивати нові речі Олі, навіть не запитавши її, але потім зрозуміла, що те, що можна вкоротити, не завжди можна розширити.

Але мати дуже швидко забирала нові речі Олі, щоб їх продати дорожче і купити щось Світлані.

Коли Оля почала усвідомлювати, що мати за її рахунок намагається балувати Світлану, то попросила батька більше не купувати їй речі.

Батько вирішив, що купуватиме речі тільки якщо Олі буде дуже треба, а гроші кластиме на особистий рахунок Олі, щоб вона коли виросте мала свої гроші.

Він хотів зробити життя дочки легшим, але забрати до себе не міг. Він жив у селі, у звичайному сільському будинку без зручностей і забирати доньку з міста, де школа поряд, магазини поряд, подруги поряд, він не хотів.

Потім у матері з’явився новий чоловік і життя Олі зовсім стало нестерпним. Він був дуже неприємний і поводився грубо.

Оля зі Світланою жили в одній кімнаті. Світлана чудово розуміла, що якщо вона робитиме капості сестрі, то в сім’ї буде менше грошей, але ніхто їй не заважає зайняти весь можливий простір.

Оля мала крихітний письмовий стіл, одну поличку в шафі і ліжко. З матір’ю сперечатися було марно.

-Ти маєш ділитися з сестрою! – казала вона.

Олі виповнилося чотирнадцять і вона отримала паспорт. Батько влаштував з цього приводу свято, а потім раптом попросив у неї паспорт на кілька днів.

Оля дуже здивувалась, але паспорт дала…

Життя дуже змінилося, коли після чергової поїздки на заробітки батько приїхав зовсім слабий.

Він настільки заслаб, що працювати більше не міг і оформив собі пенсію.

Батько не розповідав Олі, що з ним трапилося, але мати раз у раз влаштовувала сварки, що її батько більше грошей не дає, тому що ті копійки, що відраховувалися з його пенсії, дуже відрізнялися від того, що вона отримувала раніше.

Тому матері довелося шукати другу роботу, щоб прогодувати дочок та чоловіка, який уже другий рік не працював.

У такій ситуації мови про інститут уже не йшлося. Мати сказала, що після вісімнадцяти годувати Олю не буде.

Шістнадцять років, дев’ятий клас і коледж…

Оля вирішила стати веб-дизайнером. Здібності в неї були, знання теж. Був тільки один комп’ютер на двох, і то користуватися ним можна було тільки тоді, коли Світлани не було вдома.

Весь інший час за ним сиділа Світлана і жодні доводи, що їй потрібно готуватися до іспитів для матері, не були переконливими. Зі Світланою потрібно ділитися. І не важливо, що цей комп’ютер купили за гроші, що давав батько Олі.

Коли Оля принесла додому новий ноутбук, то розпочалася сварка. Світлана вимагала віддати його їй.

Мама вимагала, щоб Оля ділилася зі Світланою, але Оля заявила, що ноутбук її особиста річ і їй він потрібен для навчання, тому що користуватися комп’ютером їй не дає Світлана.

-І все одно ти не зможеш користуватися ним. Там стоїть пароль, – Оля хотіла відстояти бодай одну свою річ.

-А ну негайно скажи пароль сестрі! – кричала Олі матір.

-Не дам! Він мій. Мені його мій тато купив! Мій! І я не буду його давати Світлані! А якщо вона вирішить мені його зіпсувати, як перепсувала купу інших речей, то я зіпсую комп’ютер, і вона не зможе ним користуватися. Тому що цей комп’ютер також мій. Його купив мені мій тато!

-Мамо, ти чула? – Світлана почала свою концертну програму ображеної дівчинки. – Вона завжди говорила мені те, що має батька, а в мене нема!

-Ану негайно віддай ноутбук сестрі! – сказала мати.

-Ні! І якщо ви не дасте мені спокою, то я напишу заяву.

На щастя для Олі це почув вітчим.

-Ану вгамувалися! – його голос був досить гучний і твердий. – Дайте дівчині спокій! У Світлани є комп’ютер, ось нехай і далі на ньому дивиться свої мультики!

-Мамо! – Світлана навіть і не думала заспокоюватися.

-Світлано, досить, – мати взяла доньку за руку і вивела з кімнати.

Вітчим глянув на Олю і мовчки пішов геть.

Після цього Олі виходило забирати у Світлани хоча б деякі свої речі.

Оля здобула професію, влаштувалася на роботу.

Заробляла небагато, але їй цілком вистачало на свої потреби. Тільки мати вимагала, щоб Оля віддавала всю зарплату на потреби сім’ї, а те що Олі потрібно одягатися пристойно, за собою стежити, її не хвилювало. Та на якості їжі в будинку зарплата Олі не позначалась.

-Знаєш що мамо, я більше тобі ні копійки не дам! – Оля втомилася йти не снідавши на роботу. – Я віддаю тобі гроші, але в хаті нема нічого!

-А на що я повинна Світлану одягати?

-Заробляй. Або чоловіка свого відправ на роботу. Грошей я тільки на квартплату даватиму. А все інше купуватиму тільки собі. І тільки спробуйте взяти.

-Тоді геть з мого будинку!

-І не подумаю, я тут прописана і житиму! – Оля чудово розуміла, що винаймати житло у неї грошей не вистачить.

Її зарплати фахівця-початківця вистачає тільки на найнеобхідніше. Тож доведеться терпіти.

-Ах, ось ти як заговорила! Все життя тобі для сестри було шкода. А ти ж старша, маєш ділитися!

-Ділитись за своїм бажанням, а ти завжди мені казала щось робити, не питаючи хочу я цього чи ні.

-От же виростила доньку!

А потім зненацька не стало батька. Точніше і Оля, і він розуміли, що йому залишилося недовго, але це сталося якось несподівано…

Вона довго плакала і сумувала за ним, а потім трохи відійшла і зайнялася справами.

Вона оформила спадщину у вигляді старого бабусиного будинку. Будинок був ще міцний, але жити в ньому Оля не планувала.

Далеко добиратись до роботи. Інтернет тільки через мобільний зв’язок, а їй для роботи потрібен був нормальний.

Залишався ще варіант продати будинок і на виручені гроші вкластися в іпотеку.

Тільки й тут були труднощі, пов’язані з податками та іншими бюрократичними історіями. Так що Оля вирішила трохи упорядкувати будинок і спробувати здати в оренду дачникам на літо.

Коли Оля приїхала на вихідні прибрати будинок, щоб зробити кілька фотографій для оголошення, то зустріла сусідку.

Це була колишня батькова однокласниця. Вона переїхала до батьківського будинку кілька років тому, коли вийшла на заслужену педагогічну пенсію.

Сказала, що робота у школі їй набридла. А на селі вона зайнялася своїм господарством.

-Оля, ти як тут? – вони зустрілися біля хвіртки.

-Та ось приїхала подивитись у якому стані будинок. Що впорядкувати треба.

-Невже жити зібралася? Мати з квартири виставила?

-Та ні…

-Ну так, як вона тебе з твоєї ж квартири виставить, – тітка Віра посміхнулася.

-Тітко Віро, не говоріть нісенітниць. Яка вона моя, та квартира?

-Твоя. Батько її ж на тебе переписав. Чи мати тобі не сказала? – тітка Віра здивовано дивилася на Олю. – Хоча хто не захоче таке житло…

-Тітко Віра, що ви таке говорите! – сказала Оля.

-Значить не сказала, – тітка Віра посміхнулася. – Можеш не вірити, але квартиру батько залишив тобі. Він же її купив до того, як на твоїй матері одружився.

Оля не вірила своїм вухам.

Вона не стала далі спілкуватися із сусідкою. Невже мама б так поводилася, якби квартира була Олі? І точно не стала б її виставляти з квартири.

Але настрій був зіпсований. Навіть провівши два дні в домі батька, вона так і не змогла про це не думати. Тож додому вона приїхала трохи засмучена.

А вдома, як завжди, чергова сварка. Світлана залізла в одяг Олі і одягла нову сукню. Гарна, тепла, в’язана сукня. В якій дуже зручно ходити весною.

Після фігури Світлани сукня на Олю стане, як балахон, бо вона її розтягне. Ні, так більше не можна…

З’ясовувати стосунки з матірʼю марно. Вона документів на квартиру не покаже. А шукати в кімнаті, де постійно сидить мамин співмешканець теж не варіант. Але ж зараз є компʼютери. Один запит через відповідний сайт і в тебе на руках потрібні папери.

Оля сиділа і не вірила своїм очам. А вона виявляється багата наречена! Своя квартира, заміський будинок…

Нічого, що цей будинок вимагає ремонту, але за документами – цей будинок її. А вона все життя зазнавала такого ставлення.

Бігти і влаштовувати сварку не було ні бажання, ні настрою. Треба було все обміркувати. Все ж таки вона любила матір, хоча та все життя бачила тільки свою Світлану…

Розмову вона відклала на суботу. Вранці мама годувала свого ненаглядного. Світлана нила, що нормальної їжі в будинку немає. Оля була явно зайва на цьому святі життя.

-Знаєш мамо, не знаю скільки ти планувала мене обманювати, але все таємне рано, чи пізно стає явним. Тепер знаю, що квартира моя, тож жити ви тепер будете за моїми правилами, або можете йти куди завгодно. Я не триматиму.

-Що? – обурилася мати. – Та хто тобі таку нісенітницю сказав? Не твоя це квартира, а моя! І ти мені тут не командуй, бо швидко підеш геть!

-Ні! – Оля намагалася триматися максимально впевнено. – У мене всі документи на руках.

-Та кому потрібні твої документи! Я за неї стільки років платила!

-Ти платила з батьківських грошей і якщо треба буде, я це доведу. Тож тепер живемо за моїми правилами. Ви мені до вечора неділі звільняєте велику кімнату.

Оплачуєте усі свої витрати. І якщо хоч хтось поткнеться в мою кімнату і чіпатиме мої речі, то з речами на вихід.

-А ти, – вона подивилася на співмешканця матері. – Якщо не влаштуєшся на роботу, то з речами на вихід.

-Ти що тут влаштувала? – співмешканець матері зрозумів, що його чудове життя перестало бути таким чудовим.

-Мені що подзвонити куди треба? – Оля була налаштована рішуче. – Я з’ясувала, ти взагалі тут ніхто і жодних прав знаходження у тебе тут немає. Це ось цих, – вона кивнула у бік матері і Світлани, – я виставити просто так не можу, а з тобою я впораюся швидко!

І після цього всім стало зрозуміло, що її вже просто так не переконати. Навіть до Світлани дійшло, що її щасливе життя закінчилося.

-У вас є час до завтра, я поїду в будинок батька, а ви тут, щоб до мого повернення звільнили мені кімнату.

Оля вийшла з кухні, взяла сумку з ноутбуком та поспішила залишити квартиру. Для повної впевненості вона ще й телефон вимкнула.

Коли вона повернулася, то в хаті була цілковита тиша. Світлани вдома не було. А мама сиділа на кухні і плакала.

-Він пішов. Він через тебе пішов!

-От і добре, – Оля вийняла з сумки продукти і почала складати їх в холодильник.

-Ти нічого не розумієш! Тепер я нікому не потрібна.

-А ти і так нікому не була потрібна, крім батька. Вони використовували тебе. Жили за твій рахунок. Це не кохання, мамо, невже ти нічого не розумієш?

-Багато ти знаєш, – обурилася мати.

-Завдяки тобі дізналася.

-Та у тебе все є тільки завдяки мені!

-Немає мамо. Це ти все життя у мене забирала. Батько мені дарував, а ти забирала і Світлані своїй віддавала.

-Вона твоя сестра! Ти маєш з нею ділитися.

-Ні з ким я не повинна ділитися. Все мамо, я втомилася ділитися зі Сітланою своїм життям. Це моє життя і більше я нікому не дозволю щось відбирати. А не подобається, ти знаєш, де вихід. Тільки ти врахуй, я це терпіти довго не буду. Як тільки Світлана закінчить школу, все, ця квартира для вас назавжди буде закрита.

Навчися вже вирішувати свої проблеми не за мій рахунок. Я вже достатньо із вами поділилася.

Оля вийшла із кухні. У слід вона чула, що вона жадібна й невдячна, але Олі було все одно. Вона вже своє відокремила.

Жити в одній кімнаті з матір’ю Світлані не сподобалося. Мати це не терпляча Оля, яка терпітиме включене світло допізна або зайняті полиці.

Між матір’ю та Світланою постійно траплялися сварки. І якщо раніше можна було звернути все на Олю, то зараз стало зрозуміло, що це мати сама розпестила дочку.

Але Олі вже байдуже. У неї є чіткий план життя і вона йому слідує.

А головне, вона все ж таки вступила в інститут, як і хотіла.

Незабаром її квартира звільниться і вона продовжуватиме реалізовувати свої плани і вже ні з ким не буде ділитися своїм життям…