Таня повернулася додому з червоними від сліз очима. Мама, Олена Леонідівна, сплеснула руками, побачивши обличчя дочки. – Таня! Що трапилося? – Нічого, – Тетяна поставила на підлогу важкі сумки. – Я ж бачу, що щось сталося, – захвилювалася мама. – Я зустріла Наталю. Маму Бориса, – крізь сльози промовила Тетяна

– Таня! Ти? – гукнула Наталя Семенівна жінку у старому зеленому плащі. Вона була одягнена не за погодою, надто легко.

Жінка обернулася. Це була Тетяна, невістка Наталії, вже два роки як колишня. Таня виглядала розгубленою: вона явно не бажала цієї зустрічі.

– Здрастуйте, – сухо привіталася Таня і взяла важку сумку з продуктами в іншу руку.

– Бачу, ти постаріла: змарніла, круги під очима, та й постать не та, що була раніше, – уїдливо помітила свекруха.

Наталя окинула Таню оцінюючим поглядом і з задоволенням відзначила, що вона була одягнена не найкращим чином, у старі речі, ті, що носила ще, будучи заміжньою за її сином. А обличчя? Ні, звичайно ж, Таня ніскільки не зістарилася, але Наталя не могла відмовити собі в задоволенні насміхнутися з неї.

«Отже, не така хороша воля, як здавалося, – хмикнула про себе Наталя Семенівна.»

– Дякую. І ви не молодієте, – спокійно відповіла Тетяна, хоча її переповнювала образа. Хотілося якнайшвидше втекти і більше не бачити, і не чути жінку, що перетворила її життя на кошмар.

– Все ще сидиш на заводі, папірці перебираєш? – Запитала Наталя. – Треба було йти на ринок торгувати. Дівчата, на шуби собі заробили, живуть приспівуючи, а ти все своїми дипломами трясла, та рученьки білі забруднити боялася.

– І де ж вони, ці дівки? – Усміхнулася Таня. – На ринку і стоять у мороз? Часи вже не ті, Наталю Семенівно. Головою працювати, не кожен зможе, а на ринок піти ніколи не пізно.

– Ой! Теж мені, робітниця!

Таня промовчала. Це була улюблена фраза свекрухи. Скільки разів невістка чула ці слова, за роки, що жила з нею під одним дахом – не злічити! Тому Тетяна не бачила сенсу щось доводити і вступати в суперечку. Крім того, час був пізній, сумка з продуктами відтягувала руку, а в легкому плащі вона вже почала замерзати. Таня поспішала з роботи додому, до дітей, і зустріч зі свекрухою до її планів не входила.

– Як там онуки? – Раптом запитала Наталя Семенівна насупившись.

– Все добре. Оля в садок ходить із задоволенням, а Дмитрик тільки-но пішов, у вересні. Ви б подзвонили… Оля часто питає про бабусю. Пам’ятає Вас.

– Ніколи мені, – фиркнула Наталя. – Самі прийдуть, коли захочуть із бабусею поговорити. У мене ж не лише вони є!

Вона подивилася на Тетяну з викликом і мило посміхнулася.

– Ти хіба забула, що Борис вдало одружився і в нього тепер є син? Незабаром два роки буде дитині. Та й дружина в нього диво: красуня, готує, пере, а яка роботяща … Не те що дехто!

Тетяна, широко розплющивши очі, дивилася на Наталю Семенівну.

– Що ж, я рада за Вас.

– Та ти що? І не ревнуєш? Такого чоловіка профукала! – примружилася свекруха.

– Не ревную і не шкодую, що пішла від нього, якщо Ви про це.

Наталя Семенівна закипіла. Її морщинисте обличчя почервоніло, брови зійшлися на переніссі, а очі були повні образи за єдиного сина. Вона раптом згадала той день, коли дізналася про те, що невістка пішла від чоловіка. Після шести років сімейного життя з Борисом, Тетяна зважилася на відчайдушний крок: вона дочекалася, поки чоловік піде на роботу, а свекруха поїде в гості до сестри, і, забравши дітей, поїхала до матері. Таня не взяла чужого, тільки те, що належало їй до весілля. Наталя була у нестямі від злості, дізнавшись про вчинок невістки, і досі не вибачила її, хоча минуло вже два роки.

– Невдячна! – випалила вона. – Кинула такого хорошого чоловіка, сім’ю зруйнувала! Я стільки зробила для тебе, а ти! Не чекай на щастя. Пам’ятай мої слова.

Вона не захотіла більше розмовляти з Танею, і швидко розвернувшись, пішла геть. Та й про що було говорити з людиною, яка зрадила її сина?

Тетяна щулилася від холодного осіннього вітру і не могла поворухнутися. Вона дивилася свекрусі слідом і думала над її словами. До горла підкотив комок: їй стало так прикро за себе, за дітей, які були ні в чому не винні… Додому вона повернулася з червоними від сліз очима. Мама, Олена Леонідівна, сплеснула руками, побачивши обличчя дочки.

– Таня! Що трапилося?

– Нічого.

Тетяна поставила на підлогу сумку і почала розтирати пальці.

– Я ж бачу.

– Як діти? – Запитала Тетяна, намагаючись змінити тему.

– Все добре. Я їх давно з садка привела, а тебе все немає і немає. Вже турбуватися почала, – вона вперто подивилася на дочку і знову запитала: – Що сталося?

– Я зустріла Наталю… матір Бориса…

Олена Леонідівна насторожилася.

– І? Що вона знову ляпнула? Ходімо, чаю поп’ємо, бо ти вся тремтиш.

Тяжко зітхнувши Тетяна пройшла на кухню і все розповіла.

– Не слухай її, – відмахалася Олена. – Ти все зробила правильно! Скільки можна було терпіти його зради? Наталя мабуть забула, що дорогоцінна невістка шашні з Борисом крутила, коли ви ще сім’єю були, і дитина ця вже тоді була в проекті. Якби ви не пішли… Він і на дітей би став замахуватися…

Вона з тривогою подивилася на дочку, ніби про щось роздумувала і нарешті сказала:

– Не хотіла тобі говорити, але якщо вже така справа… Нещодавно бачила сусідку Наталі, Ірину. Так вона обмовилася, що нова дружина Бориса ходить вся заплакана, а жити стало зовсім нестерпно: сваряться і день і ніч за стіною! Тому ти не слухай його маму. Виростила синочка, молодець.

– Я і не засмучуюся. Просто прикро. Ніколи їй слова поганого не сказала, але завжди була крайньою, – з сумом вимовила Таня. – А те, що пішла, я не пошкодувала. Краще без чоловіка зовсім, ніж з таким.

***

Минуло десять років. Надворі стояв теплий і лагідний липень. У повітрі лунав аромат квітів та свіжоскошеної трави. Тетяна йшла вулицею та посміхалася. На ній була одягнена нова блакитна сукня, що підкреслює струнку фігуру. Темне волосся було дбайливо покладене, легкий макіяж підкреслював її миле личко.

Таня тримала під руку Олену Леонідівну: вони щойно вийшли з піцерії, де весело провели час із Олею та Дмитриком. Четвірка прямувала додому, радіючи теплому літньому дню. На центральній вулиці Олена Леонідівна раптом помітила знайому та зупинилася. Це була Ірина, сусідка Наталії Семенівни по сходовій клітці. Ірочка була трохи молодша за Олену і товаришувала з нею, з того моменту, як Таня вийшла заміж.

– Ой! Я вас не впізнала! В одному місті живемо, а не перетинаємось. – Сплеснула руками Ірина і з подивом подивилася на Таню. – Ти так змінилася, Таню!

– Дякую, – зніяковіла Тетяна.

– Ти, мабуть, не чула останніх новин? – Обережно запитала Ірина, дивлячись на свою подругу.

– Яких? – здивувалася Олена Леонідівна.

Ірина кинула на Таню швидкий погляд і сказала:

– Борис розлучився. Тамару, дружину свою, вигнав, а син з ним залишився.

Тетяна з матір’ю переглянулись.

– Сина залишив собі? – перепитала Олена Леонідівна, не вірячи своїм вухам. – Але навіщо він йому?

Олена нічого не розуміла. Після розлучення Борис жодного разу не відвідав Олю і Дмитра, жодного разу не зателефонував і не шукав з ними зустрічей. Йому було все одно. Втім, як і його матері, Наталі Семенівні: вона викреслила онуків зі свого життя, ніби їх і не було зовсім. А тепер, колишній чоловік Тані вирішив сам дбати про сина!

– Сама не знаю, – зітхнула Ірина. – Тільки ось він ним не займається. Наталя йому замість батьків: утримує, годує, одягає. А Борис з нею знатися не хоче. Живуть під одним дахом, ніби квартиранти, не спілкуються навіть. Мені Наталія скаржилася, що він її звинувачує у своїх невдачах.

– Не здивована, – потиснула губи Олена. – Яким був, таким і лишився.

Ірина уважно подивилася на Таню і залюбувалася. Раніше, коли вона була одружена з Борисом, то носила речі, які приховували фігуру, ніколи не фарбувалася і тим більше, не робила зачіски. Борис дуже ревнував дружину і не хотів, щоб на неї заглядалися. Тепер же Таня розцвіла.

– Мені, якщо чесно, шкода Наталю Семенівну, – тихо сказала Тетяна. – Вона так любила Бориса, так берегла…

– У цьому вся й річ! – відповіла Ірина. – Занадто вона його балувала: ні в чому відмови не знав. От і виріс синочок… Усі йому винні! Знаєш, адже Наталя мені недавно сказала, що шкодує про те, що ти з ним розлучилася.

– Невже? – Усміхнулася Таня.

– Так. Каже, мовляв з Танею він був чоловіком. Вона молодець: пішла вчитися, інститут закінчила. А Борис лише дев’ять класів, – Ірина посміхнулася і додала: – До речі, Семенівна чула, що тебе призначили начальником відділу і навіть здивувалася, яка у неї розумна невістка була…

Олена Леонідівна розсміялася, згадавши, як свекруха дорікала Таню за здобуту вищу освіту. Вона завжди знала, що Наталя просто заздрила Тані, і порівнювала її зі своїм сином … Тому так старанно висміювала її непросту роботу на місцевому підприємстві.

Ірина розпрощалася з ними і вирушила у своїх справах, а Таня все ще була під враженням від почутого. Їй стало шкода свекруха, по-справжньому шкода.

Таня йшла додому, тримаючи свою маму під руку, і думала про те, що не хотіла б опинитися на місці Наталі, жінки від якої відвернувся найближчий на світі чоловік – син.

Діти весело обговорювали майбутні вихідні, навіть не звернувши уваги на розмови дорослих про якусь Наталю. Вони вже давно не питали про бабусю і батька, які стали для них чужими людьми. Вони чекали їх, довго чекали … Тепер же вони просто раділи канікулам і літньому сонцю. Теплому, лагідному, яскравому…