Кирило сидів за столом і неохоче перебирав виделкою котлети, картоплю й салат. А його дружина радісно наминала смажену курку. – Так, – сказав Кирило. – Я не зрозумів. А чому ти їси курку, а не котлети? – А я чогось курочки захотіла, – сказала Ольга. – А можна й мені? – Ні, – раптом відповіла Ольга. – Я її тільки собі готувала. Кирило здивувався та наступного дня його чекав ще більший сюрприз

Кирило з самого ранку збирався на роботу.

-А чому ти не питаєш, що я хочу на вечерю? — поцікавився Кирило у дружини. – Чи тепер це не важливо?

-Я думала приготувати тобі щось на свій розсуд, – байдуже відповіла Ольга. – Але якщо ти не хочеш, можу зробити щось конкретне.

-Не в цьому річ, – сказав Кирило. – До чого тут «хочеш, чи не хочеш». Сам факт важливий. Тобі що, запитати важко? Невже тобі це не цікаво?

-Якщо чесно, то ні, — відповіла Ольга, — анітрохи не цікаво. А що тут цікавого?

-Он як! – вигукнув Кирило. – Дожилися. А раніше питала. Раніше цікаво було!

Ольга замислилась.

«Так, – думала Ольга. – І справді, раніше я питала. Що ж! Незручно якось вийшло. Треба запитати. Бо ж не відчепиться.»

-Що ти хочеш на вечерю? – запитала вона.

Кирило посміхнувся.

«Послугу робить, – думав він. – Ну гаразд. Не буду занудою та вередливим. Зрештою, сімейне життя – штука складна і базується на поступках та компромісах. Буду милосердним і поступливим чоловіком.»

-Гаразд, – поблажливо сказав він. – Котлети хочу.

-А які ти хочеш котлети? – запитала Ольга. – Хочеш, я тобі зроблю рибні котлети?

-Будь-які, тільки не рибні! – вигукнув Кирило. – Ти що? Ти ж знаєш, що з дитинства не люблю рибні котлети.

«Знову не те сказала, — подумала Ольга. – Чого це я сьогодні? Розсіяна якась. Він скільки разів мені розповідав, що не любить рибні котлети ще з дитсадка. Втомив мене вже цими своїми розповідями. Промах вийшов. Треба викручуватись. А то він мені весь день ці рибні котлети згадуватиме. Та що там день! Весь тиждень. До речі, треба не забути, що й кисіль він змалку не любить.»

-А на гарнір що? – запитала Ольга. – Картоплю, макарони, чи рис? Може, гречку зварити?

-Картоплю посмаж, – сказав Кирило. – Тільки посмаж, а не звари. Щоб із скоринкою була.

-Звичайно, коханий, – сказала Ольга. – Посмажу з скоринкою, не хвилюйся.

-А я й не хвилююся, – впевнено сказав Кирило. – Чого мені турбуватися. Перейматися тобі треба.

«Ось навіщо я це сказав, – подумав Кирило. – Перевагу свою показати хотів таким чином? Не втримався і нагрубив. А навіщо?»

-Якщо тобі не важко, люба, — сказав Кирило ніжним голосом, щоб пом’якшити ситуацію, — салат з помідорами та огірками зроби, будь ласка.

-Звичайно, коханий, – лагідно відповіла Ольга. – Все зроблю.

-І з часником та кропом, – нагадав Кирило.

-З часником та кропом, – сказала Ольга і посміхнулася.

-І зі сметаною, – сказав Кирило.

-Зі сметаною, – сказала Ольга.

-І картоплю теж із кропом посмаж, – сказав Кирило. – І з цибулею.

-Все буде так, як ти хочеш, коханий, – сказала Ольга.

По-доброму попрощавшись із дружиною, Кирило вийшов із квартири. Але всю дорогу до роботи він думав, що з Ольгою щось стало не так. Але що не так, Кирило не розумів. На роботі він весь день ходив якийсь розсіяний. Всі його думки були про дивну поведінку дружини.

-Добре, – заспокоював себе Кирило. – Увечері серйозно поговорю з нею і все з’ясую. Може, й справді образив її чимось і не помітив. Потрібно розібратися і все виправити. Поки не пізно.»

Кирило сидів за столом, мляво колупав виделкою котлети, картоплю, салат і з цікавістю дивився на дружину, яка радісно наминала смажену курку. Вона поливала її томатним соусом і з апетитом їла великими шматками. При цьому вона посміхалася і підморгувала Кирилу.

-Так, – сказав Кирило. – Я не зрозумів. А чому ти їси смажену курку, а не котлети?

-А я чогось курочки смаженої захотіла на вечерю, – сказала Ольга. – Коли ти про котлети говорив, я подумала, що котлет не хочу, а хочу смажену курку. З томатним соусом. Я її з часником засмажила. Якби ти знав, яка це смакота. А що? Тобі щось не подобається?

-Ні, але… — Кирило був трохи засмучений. – Просто я думав, що ми обоє їстимемо котлети.

«Ти ж мій дорогенький, – подумала Ольга. – Думав, що я буду їсти його котлети. З чого раптом він так думав?

-Ну вибач, – сказала Ольга, наминаючи курку. – Я хотіла, щоб усім було добре. Ти їж, те що тобі подобається, а я їм те, що мені подобається. Правда чудово?

-Дивно, – тихо відповів Кирило. – А можна й мені смаженої курки? А то я на тебе дивлюся, як ти апетитно їси, і мені теж хочеться.

-Ні, – відповіла Ольга. – Я курку тільки на себе готувала. Зате всі котлети це тобі. І салат із помідорами, огірками, часником та сметаною теж все тобі. І смажена картопля – вся твоя. Їж на здоров’я, коханий. Смачного.

-Але ж у тебе ще одна ніжка куряча ціла смажена, – сказав Кирило. – А я з тобою котлетами поділюсь.

-Це моя, – сказала Ольга. Я спеціально собі дві посмажила. Котлет не хочу. Сам їж свої котлети.

Кирило їв котлети і з заздрістю дивився на те, як дружина наминала другу смажену курячу ніжку. Вона так смачно їла, що Кирило очі не міг відвести від неї. Котлет вже не хотілося.

-Я курку спеціально трохи пересмажила, – повідомила Ольга. – Щоб скоринка хрустіла. Смакота! Якби ти тільки знав.

-Уявляю, – тихо промовив Кирило.

Він нездало посміхнувся, доїдаючи останню котлету.

Вранці, йдучи на роботу, Кирило пильно дивився на дружину.

-Що тобі приготувати на вечерю, коханий? – запитала Ольга.

-Курку смажену, – впевнено відповів Кирило. – Усю ніч мені снилася. Так само зроби її мені, як собі приготувала. І без гарніру, лише з томатним соусом.

-Добре, коханий, – сказала Ольга.

За вечерею Кирило їв смажену курку. Їв без апетиту. Тому що Ольга на його очах наминала бараняче рагу.

-Воно смачне, коли гаряче, – радісно казала чоловікові Ольга. – Так би все життя їла та їла його. З дитинства обожнюю бараняче рагу.

Цілий тиждень за вечерею Кирило змушений був спостерігати за різноманітними кулінарними сюрпризами, які влаштовувала йому Ольга. Вчора, наприклад, вона їла смажену рибу.

-Я теж хочу рибу, – нив Кирило.

-Чого ж ти про це не сказав? – здивувалася Ольга. – Я чомусь готувала тобі відбивні.

-Звідки я знав, що хочу рибу, – сказав Кирило. – Ти б хоч натякнула.

-Та я сама ще не знала, що захочу ввечері, – сказала Ольга.

-Дай мені трохи риби, – просив Кирило.

-Ні, – суворо сказала Ольга. – А я що буду їсти? Твої відбивні? Ні. Вибач.

Наступного ранку, проводжаючи чоловіка на роботу, Ольга поцікавилася, що він хоче на вечерю. Кирило у відповідь заперечливо похитав головою.

-Ні, – сказав він. – Не вийде в тебе нічого більшого, люба. Досить. Що собі готуватимеш, те й мені роби. І все.

Починаючи з цього дня, Кирило ніколи більше не казав своїй дружині, що хоче на вечерю…