Віктор став помічати, що з дружиною відбувається щось незрозуміле. Вона стала нервовою, замкненою. Чоловік вирішив поговорити з дружиною. – Олено, що з тобою відбувається? – Нічого не відбувається, просто на роботі втомлююся. – Втомлюєшся? Звільняйся, сиди вдома. – Вдома сидіти не хочу, біля плити теж стояти. Раптом, Олена розплакалася і втекла до кімнати

Усім давно відомо, що кохання творить чудеса. Не всі вірять, але Віктор переконався в цьому на власному досвіді. Він зустрів свою майбутню дружину Олену біля ліфта на першому поверсі, у світлій шапочці та рудій дублянці. Побачивши її, Віктор розгубився, дивився зачаровано, мимоволі залюбувався, а вона невдоволено кинула йому:

– Ну, що ж Ви стоїте? Натискайте кнопку, у мене руки зайняті!

Тільки зараз він побачив, що в одній руці вона тримає пакет, а в іншій сумку. Він натиснув кнопку, увійшовши до ліфта, запитав:

– Вам на який поверх?

– Сьомий.

– Він радісно натиснув кнопку, повідомивши, що йому теж на сьомий.

При виході з ліфта у Олени відірвалася ручка на пакеті, і хліб, що лежав зверху вислизнув, Віктор ледве встиг зловити. Слідом випав пакет із яблуками, але він уже не встиг. Допомагав збирати яблука, а хліб машинально сунув собі за пазуху, підняв сумку і здивовано глянув на неї.

– Ви що, цеглу в сумці тягаєте, така важка?

– Ні, це моя тітка навантажила своєю консервацією та банками з варенням.

Підійшовши до дверей, вона натиснула на кнопку дзвінка, відкрила жінка, мабуть її мама.

– Олена, ну що ти так довго, я хвилююся, а вона тут із кавалером.

Віктор посміхнувся і сказав:

– Взагалі-то я не до вас, мені в ту квартиру, навпроти. Я просто допоміг, сталося непорозуміння, обірвалася ручка.

– А ви можете зайти до нас у гості, я чаєм напою за допомогу доньці.

– Мамо, він поспішає у гості. Дякую, що допомогли, – обізвалась Олена.

Віктор попрямував до дверей друга, але згадав про хліб за пазухою. Він знову подзвонив до них у двері, відчинила мама Олени:

– Ось хліб, це Ваш, я забув віддати, випадково вибачте.

– Ви тільки через це повернулися, заходьте, у мене сьогодні день народження, я рада, що допомогли моїй дочці.

Віктор нерішуче тупцював за порогом, виглянула Олена:

– Заходьте, коли мама наполягає.

Він не став сперечатися, тим більше, що йому дуже хотілося до них у гості, дівчина гарна й ніжна, зачепила своїми блакитними очима, зняв куртку та увійшов до кімнати. Стіл накритий, потрібно відкрити ігристе. День народження пройшло чудово, коли Віктор зібрався додому, було вже темно. Коли Олена зачиняла за ним двері, він міцно стиснув її руку.

Так вийшло, що Олена та Віктор покохали один одного, і за півроку одружилися. Життя пішло своєю чергою, Олена закінчила інститут, Віктор вже працював, народилася донька Оля, а ще через три роки син Андрійко. Віктор любив свою дружину і дітей, жили вони у великій квартирі матері, у п’ятерох. Чотирьохкімнатна квартира дозволяла, тому теща навіть чути не хотіла, щоби вони поїхали з квартири. Допомагала ростити дітей, стосунки у зятя з тещею склалися відмінні, ладнали, вона його підтримувала. Але так було доти, доки з Оленою не почалися проблеми.

Минуло вісімнадцять років їхнього сімейного життя, і з певного часу Віктор став помічати, з дружиною щось відбувається незрозуміле. Вона стала нервовою, замкненою, злилася через дрібниці, потрапляло всім, і чоловікові, і тещі, і дітям. Не могла себе стримувати, її поведінка почала турбувати чоловіка. Діти виросли, Олі вже сімнадцять скоро, синові чотирнадцять, вони теж бачать і розуміють, ображаються, коли мама не стримується.

Віктор вирішив з нею поговорити:

– Олено, я думаю нам з тобою треба поговорити. Мене непокоїть твоя поведінка, скажи, що сталося? Що з тобою відбувається?

– Нічого не відбувається, просто на роботі втомлююся, нерви щось здають.

– Втомлюєшся на роботі? Звільняйся, сиди вдома. Моя зарплата дозволяє утримувати сім’ю. Чи може тобі поміняти роботу?

– Вдома сидіти не хочу, біля плити теж стояти, мама там стоїть, я хочу працювати.

Олена не помічала, як перейшла на крик, знову рознервувалась, ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Віктор обійняв дружину:

– Олено ну скажи, що з тобою? Не тримай у собі, ми сім’я, ми любимо тебе, якщо якісь труднощі, я допоможу.

– Та чим ти можеш допомогти?

Олена втекла до кімнати, а Віктор вийшов у коридор, одягнувся та поїхав на роботу. Минуло ще кілька місяців, Олена стала нестерпною. Її дратувало все, із Вікторм стала холодна, до себе не підпускає. Кожна спроба з’ясувати причину закінчується істерикою. Віктор уже не знав, що зробити, він розумів, що з Оленою не все гаразд, з ніжної та люблячої, вона перетворилася на злюку.

Якось Віктор сказав:

– Я не можу зрозуміти, ти стала холодною і неприступною, як снігова королева, від тебе віє холодом.

– Одягайся тепліше, бо замерзнеш, – парирувала дружина, і закрилася у ванній. Звідти почулися ридання та схлипування.

Теща підійшла до нього:

– Вікторе, прошу тебе, не ображайся на неї. Характер її важкий, така вона стала, але вона тебе дуже любить. Ти вже повір мені, я знаю, що говорю.

– Та я не за себе хвилююся, діти дорослі, все розуміють. Вона їх смикає без причини, вони теж переживають, донька іноді плаче, а я бачу. Мені дуже шкода дітей, – гірко казав Віктор.

– Я з нею поговорю, обіцяю тобі. Не ображайся на неї, – просила теща.

Увечері вечеряли на кухні, син спитав:

– Мамо, ти знаєш, я сьогодні на заняттях…

– Андрій, що за звичка мене смикати за столом, потім розкажеш, – розсердилася Олена.

– Я тільки хотів тобі розповісти… – син, не домовившись, утік до кімнати.

Віктор не витримав:

– Олено, ходімо в кімнату, поговоримо.

– Я зайнята, поговоримо тут.

– Добре, Оля вийди, будь ласка, до себе в кімнату.

Коли дочка пішла, чоловік сказав:

– Я тебе постійно прошу не зривати злість на дітях, вони не заслужили на це, діти у нас прекрасні, слухняні.

– Я сама знаю, як поводитися. Це ти з ними сюсюкаєшся, ти завжди був таким.

– Олено, може тобі звернутися до лік_аря, поїдемо, я з тобою поїду, проконсультуємось?

– Ні до якого лік_аря я не піду, а якщо я тебе не влаштовую, йди, забирайся!

Віктор не вірив своїм вухам, він обернувся, щоб піти в кімнату, у дверях стояли діти.

– Мамо, якщо тато піде, ми підемо з ним, – крізь сльози промовила дочка.

– Зрозуміло, ти дітей налаштував проти мене, вони на твоєму боці, – Олена вискочила з кухні та замкнулася у ванній. Звідти почулися ридання.

Теща зачепила за руку Віктора:

– Ходімо, поговоримо в кімнаті в мене.

Віктор пішов за нею:

– Я знаю, що ви мені скажете зараз, я щоразу чую те саме.

Але теща його зупинила:

– Вибач її Вітя. Вона не зі зла, вона дуже занедужала, у неї страшна недуга, на опе-ацію не наважується, боїться, що ти вважатимеш її неповноцінною жінкою.

– Як же так? Я ж її питав, чому вона мені нічого не сказала, а так переживають усі. Я її дуже люблю, діти також люблять. Чому, чому?

Віктору стало страшно, що може втратити дружину. Спочатку він розгубився, що робити, як допомогти? Він зрозумів, який страх відчуває Олена, а він не розумів свою дружину. Як він не зрозумів?

Олена все ще сиділа у ванній, але ридань чутно не було.

– Треба щось робити, треба допомогти Олені. Пішли на кухню, – покликав він тещу.

На кухні сиділи за столом діти:

– Тату, будь ласка не йди.

– Віктор усміхнувся, обійняв дітей:

– Нікуди я від вас не піду і не збираюся, я вам це обіцяю. А зараз послухайте мене. Наша мама потрапила в біду, у неї важка недуга, тому і постійно нервується, ми повинні допомогти їй впоратися з цим.

– Мама занедужала? Але чим ми можемо їй допомогти? – Запитала донька.

– Ми можемо їй допомогти, і вона має повірити, що впорається зі своєю бідою. Ми маємо допомогти любов’ю. Любов’ю та терпінням. Ми повинні любити її ще більше і міцніше, і коли вона це відчуватиме, вона все зможе. А зараз підемо та покличемо її з ванної, адже у нас одна улюблена мама.

– Не треба нікуди ходити, я вже тут, ви вже на мене не гніваєтеся? – Вони почули тихий голос Олени.

– Мамо, ні, ми не сердимося, ми тебе дуже любимо. – Звичайно ні, рідна, – обійняв Віктор дружину.

– Ти хіба забула, як ми з тобою клялися в день весілля, що будемо разом і в горі, і в радості? От і чудово, так і буде завжди, – Віктор міцніше притис до себе дружину. – І навіть не сумнівайся, що разом ми впораємося, все буде добре.

Олена усміхалася своєю прекрасною та ніжною усмішкою, яку вони давно не бачили.  

Нещодавно Олені зробили опе-ацію, вона ще у ліка_рні, лікар сказав, що страшна недуга не підтвердилася. Всі раді, попереду ціле життя та щастя. Недарма кажуть, що кохання та терпіння зцілюють все.