Максим вийшов з ванної кімнати і зайшов на кухню. За столом з його дружиною Олесею сиділо троє незнайомих чоловіків. – Олеся! – здивовано вигукнув Максим. – У нас що гості?! Сказавши це, Максим сів за стіл і з цікавістю став дивитися на присутніх. – Ви все чули, – Олеся важко зітхнула. – І таке в нас кожен день, – раптом сказала вона до чоловіків

-Я анітрохи не хвилююся, що ми з Олесею вчора знову посварилися, – говорив Максим. – Зовсім! Жодних емоцій. Тому що ми щодня сваримося. Я до цього звик і… І я знаю, що вона мене все одно любить. Так-так, любить. Навіть такого. І завжди пробачить. Навіть якщо я не правий. Все пробачить. Тому що вона знає, що, навіть коли я не правий, я правий!

Ми вже 15 років разом, як чоловік та дружина. Це термін. Ну а те, що вона часто плаче, то це зрозуміло. Адже вона жінка. Слабка. Чого їй не плакати. І мені було нелегко всі ці роки, а я уявляю, як було їй. З її характером. Тому що все близько до серця сприймає.

Максим голосно та дуже емоційно розмовляв сам із собою вранці у ванні. Дивлячись на своє відображення у дзеркалі.

-Чого дивишся? – примружившись, питав Максим своє відображення. – Не віриш? Думаєш, я брешу? Ні, тільки чесно, думаєш, що я брешу?

Максим якийсь час мовчки чекав на відповідь від самого себе. Не дочекався і криво посміхнувся.

-Жалюгідний ти, – сказав Максим. – Ти жалюгідний і смішний своєю цією… Недовірою. І ти так думаєш, бо ти підкаблучник. Я знаю таких, як ти. Готові за кожну провину перед дружиною вимолювати її прощення. Що? Не так скажеш?

Відображення мовчало, пильно дивлячись у вічі Максимові.
-А дружина має ось де в чоловіка бути! – сказав Максим і показав кулак. – Ось де!

Якийсь час Максим милувався своїм суворим обличчям.

-Мовчиш! – сказав Максим. – Нема чого сказати? Чи боїшся? Якщо боїшся, то правильно робиш! Бо ти знаєш мене. Адже я мужик різкий. І не люблю, коли мені суперечать.

Пам’ятаєш, чим закінчилася наша з тобою розмова у коридорі біля шафи? Ти тоді наважився заперечити мені. Пам’ятаєш, чим це закінчилося? Бачу, що пам’ятаєш. По очах твоїх бачу, що знаєш, про що йдеться. І Олеся це знає. І мовчить. Усі 15 років мовчить. І правильно робить. Розуміє, що можу не стриматися.

Максим якийсь час знову мовчки розглядав себе в дзеркалі, змінюючи вираз свого обличчя на більш відповідне тому, що він збирається сказати. Знайшовши потрібний вираз, він продовжив.

-Кажеш, що я не стримуюсь і тоді, коли вона мовчить? – Максим зробив здивовані очі. – Правильно! Не стримуюсь! А чому? Тому що своїм мовчанням вона злить мене ще більше, – сказав Максим.

Максимові подобалося на цей момент його відображення. Він бачив себе рішучою і мужньою людиною, що сміливо дивиться правді в очі.

-Наші діти і ті розумніші за неї, – сказав Максим, заспокоюючись і розпливаючись в посмішці. – Знають, що коли батько в гніві, то краще його не чіпати.

-Думаєш, що я поганий батько? – сказав він і скорчив фізіономію. – Та я постійно дбаю про них. Хто б що не говорив і не думав. І, кажучи щиро, крім мене про них взагалі ніхто не дбає. Можна сказати, що в них, крім мене, немає нікого.

Максим зробив здивоване обличчя.

-Ти натякаєш, що Олеся теж дбає про них, що вона їхня мати? Яка вона мати? Її ж ніколи немає вдома. Вона постійно на роботі. Вона навіть у вихідні іноді працює. Тоді як я вдома. Постійно. Весь день. З ранку до вечора. Я навіть у магазин не виходжу.

Це я їм матір! Бо хто, як не я, завжди поруч із ними, коли вони приходять зі школи чи, повертаються з прогулянки? Я! А їхня рідна мама раніше восьмої вечора вдома і не з’являється. Усе справи якісь на роботі. Вранці схопилася, сніданок усім приготувала, до школи їх відправила і все. І нема її. Діти, можна сказати, на мені.

-У неї ж на думці одна робота, – сказав він. – Робота та гроші. Ось і все, що її турбує. Усі її інтереси обмежені лише цим. А додому прийде, вечерю приготує і одразу спати. Що там чоловік, що діти її нічого не цікавить. Говорить, що її ноги не тримають. Мене чомусь ноги тримають, а її ні.
Дітей вона кохає? Я тобі скажу, що вона кохає. Гроші! Цілий кошик брудної білизни, а її ноги не тримають. Полагодь, каже, машину пральну. Їй, бачте, важко вручну прати.

А що я їй, майстер по пральних машинах? Я токар, а не… Ніби без машини і не випрати вже. А як раніше прали? Адже обходилися якось і без пральних машин. І нічого. Справлялися якось. У тебе он ванна яка велика. Пери, скільки влізе. Хто заважає?

Максим дивився на себе широко розплющеними очима.

-Про гроші вона може говорити безкінечно, – тривожним голосом вів далі він. – Безкінечно. Це її улюблена тема для розмов. Я завжди знав, що гроші для неї на першому місці. Їх вона любить навіть більше, ніж мене, чи дітей. Я думаю, що й заміж вона пішла за мене заради грошей.

Якщо цілими днями тільки й чую від неї: – Де грошей взяти? Де грошей взяти?

Розмови лише про гроші. Ніби нам з нею і поговорити більше нема про що, як про гроші. І знаєш, вона так це говорить, ніби я винен їй ці гроші. Можна подумати, що я обіцяв їй грошей, коли робив їй пропозицію.

Максим заплющив очі, похитав головою, і знову розплющив їх.

-Я, коли заміж її кликав, говорив про велике і чисте кохання своє! А тут з’ясовується, що їй потрібне не тільки моє велике, світле, чисте кохання, але ще й якісь гроші. Які гроші? У мене їх ніколи не було. Я гадки не маю, звідки вони беруться.

Гроші! Це просто смішно! Напевно, їй хтось сказав, що знаю, де взяти гроші. І вона повірила в цю брехню.

Перш ніж продовжити, Максим ще раз уважно подивився в очі своєму відображенню.

-А де мені знати, де їх взяти! – сказав Максим і розвів руками. – Мені гроші взагалі не потрібні. Я намагався поговорити з нею по-доброму. Запитував її, навіщо їй гроші? Відповідає, що не може без них обійтись. Ну, не кумедно?

Чому я можу без них обійтися, а вона чомусь не може?!

Багато людей на нашій прекрасній планеті, я точно знаю, обходяться без грошей, а вона, бачите, не може.

Не гроші у житті головне! Не в грошах щастя!
Максим зробив серйозне обличчя.

-І що вона мені відповіла. Сказала, що гроші потрібні на оплату квартири, на їжу, на одяг і на це шкільне приладдя дітям.

-Ну, якщо я такий поганий, то чого вона досі від мене не пішла? – сказав Максим і кивнув собі. – Чого чекає? Думає, що я змінюся? Стану іншим?

Максим усміхнувся.
-З якого дива я стану іншим? – сказав він. – Якщо я не хочу стати іншим! Якщо мені подобається бути таким, яким я є. Навіщо мені мінятись? Щоб що? На роботу влаштуватися та гроші почати заробляти? О сьомій ранку вставати, о шостій вечора додому повертатися? Смішно, чесне слово.

А як трапиться щось в домі? Нікого ж немає. Вона – на роботі, я – на роботі, діти – у школі. А головне, навіщо це мені, якщо в мене і так все є. У мене є будинок, дружина, троє дітей.

Я ситий, взутий, одягнений. Ну білизну вона не випрала і що? У неділю попере. Якщо, звісно, ​​знову на свою роботу не попрется. Та навіть якщо й попреться! Що з того! Нічого страшного. Потім випере. Мені навіщо змінюватися?

Це було все, що Максим хотів сказати сьогодні вранці самому собі.

Вийшовши з ванної кімнати, він пройшов на кухню.

За одним столом з Олесею сиділо троє незнайомих серйозних чоловіків.

-Олеся! – здивовано вигукнув Максим. – У нас що гості?

Сказавши це, Максим сів за стіл і з цікавістю став дивитися на Олесю.

-Ви все чули, – Олеся глянула на чоловіка і раптом важко зітхнула. – Він навіть не пам’ятає, як ви прийшли, і він попросився у вас на хвилинку у ванну кімнату. Ось уже півроку він так поводиться. Майже кожен день. Сам із собою розмовляє. Він раніше в коридорі розмовляв, а останнім часом у ванній.

Він не лише вранці розмовляє, а й вдень та ввечері. Діти кажуть, що коли приходять зі школи, то у ванну потрапити не можуть. Там, кажуть, тато розмовляє. Він і вночі іноді встає і розмовляє.

Весь час, поки Олеся говорила, Максим мовчки кивав головою, ніби підтверджуючи все нею сказане. При цьому він розгублено посміхався.

-Ну що, Максиме Вікторовичу, – сказав перший серйозний чоловік і посміхнувся. – На мою думку, все ясно.

-На мою думку, теж, – радісно відповів Максим, радіючи з того, що серйозний чоловік не сердиться на нього і посміхається.

-Вам доведеться поїхати з нами, Максиме Вікторовичу, – сказав другий серйозний чоловік і теж усміхнувся.

-Я із задоволенням, – сказав Максим. – З вами? З великою радістю. Поїхали. А куди?

-Тут поряд, Максиме Вікторовичу, – сказав третій серйозний чоловік. Він не посміхався Максимові, а щось записував у зошит. – Вам сподобається.

Максима забрали. Назад він уже не повернувся.
Олеся згадала, як тиждень тому розповідала цим людям про своє життя.

-Чому я 15 років терпіла його? – говорила їм Олеся. – Любила. Та й… А куди йти? У мене жодного іншого житла немає. Та й не розуміла, що з ним відбувається.

Адже він не одразу почав сам із собою розмовляти. Тільки пів року тому. До цього начебто нормальним був. Правда не працював і… І сам із собою не розмовляв.

Я б, мабуть, і далі його терпіла. Навіть того, хто говорить. Якби він у коридорі дзеркало в шафі не розбив.

Адже він до того, як став у ванній розмовляти, розмовляв у коридорі. Там у нас шафа, вона раніше з дзеркалом була. Так Максим підніметься перед шафою, дивиться на себе в дзеркало і розмовляє.

Я, коли він з шафою оце сталося, дуже тоді злякалася і за дітей, і за себе. Ну от і прийшла до вас…