Це він. Ніяких сумнівів. Боже мій, що я скажу мамі? – подумала Рита. – Може, мені здається? Ні. Це точно він. Рита з подружками сиділи в кіно, а спереду від них цілувалася щаслива парочка. Чоловіком, який обнімав незнайому дівчину був її батько

Це був він. Абсолютно ніяких сумнівів.

-Боже мій, що я скажу мамі?! – подумала Рита. – Може, мені здається? Ні. Це точно він…

…Різкий дзвінок телефону розірвав тишу.

-Рита! Підемо в кіно завтра, якраз п’ять уроків, встигнемо на тригодинний сеанс!

Рита затиснула телефон рукою і обернулася до мами:

-Мам! Там дівчата в кіно завтра кличуть, можна?

-Йди звичайно! Не все ж вдома сидіти, – посміхнулася мама.

Була неділя, і мама була вдома. Це рідкісний час, коли вона могли побути з нею. В інші дні батьки допізна працювали.

-Шкода, що тато часто і у вихідні був зайнятий, а то б вони були всі разом, – сумувала дівчинка.

Зустрілися з подружками біля школи. До кінотеатру потрібно було їхати дві зупинки на автобусі. Погода стояла холодна, починалася справжня осінь. Не та, яка іноді буває на початку вересня, яку і осінню назвати складно – тепло, сонце ще яскраве і гріє, а справжня, з тужливими дощами, вогкими вітрами і вічно похмурим небом.

Але подружки у Рити були веселі і не давали нудьгувати. Вони раз у раз затівали різні прогулянки і поїздки. Ось і сьогодні вони всю дорогу реготали і мало не проїхали потрібну зупинку. Дівчата розповідали анекдоти:

“-Любий, сходи в магазин.

-Так в таку погоду хороший господар навіть собаку не вижене!

-Боже мій! Ну, сходи без собаки!”

… До сеансу залишалося ще трохи часу і дівчатка дружно вирішили піти в кафе на каву. Мама дала Риті грошей з запасом, і їй вистачило не тільки на квиток, але і на каву і навіть на булочку.

У батьків Рита була одна. Так вийшло. Мама якось їй розповідала, що спочатку їм було важко і з однією дитиною, а потім, коли Рита підросла, так і не зважилися на більше.

Бабусь поруч не було, на роботу і мамі, і татові добиратися доводилося далеко, і Рита допізна сиділа в дитячому садку, чекаючи, поки її заберуть.

Вихователі сварилися, а що поробиш? Раніше батьки забрати дочку не могли. І вироби різні Риті в дитячий садок їм було ніколи допомагати робити.

Втомлена мама встигала тільки нашвидку приготувати що-небудь на завтра, і вже пора було лягати спати, а тато приїжджав ще пізніше.

Рита сумувала, їй здавалося, що її залишили. Інші мами і бабусі навколо дітей і онуків метушилися, допомагали їм одягатися, коли ті йшли додому і вироби допомагали робити, тому вони, звичайно ж, були краще, ніж Ритині кособокі їжачки з пластиліну і каштанів, підібраних на вулиці, по дорозі додому.

Але дівчинка намагалася сильно не засмучуватися, вона розуміла, що батькам важко.

Потім вона підросла і пішла в школу. Нічого не змінилось. Майже. Дівчинка тепер допізна просиджувала в групі продовженого дня. Вона довго сумно дивилася у вікно на те, як темнів шкільний двір, і спалахували ліхтарі.

Рита думала про те, що інші діти напевно вже і пограли і поїли і, може, навіть поспали, а вона все сидить в своєму шкільному сарафані та незручних колючих колготках, від яких, після довгого сидіння за партою, починали свербіти ноги.

Але поступово вона звикла і їй навіть стала подобатися самостійність. Місць в групі продовженого дня не вистачало і в другому класі Риті довелося навчитися самій повертатися додому після школи, відкривати дверний замок, розігрівати собі їжу і робити уроки.

Батьки все також допізна працювали і Ритою особливо не займалися. Але вона росла відповідальною дитиною і слухняною. Якщо йшла гуляти, то обов’язково дзвонила і питала дозволу, намагалася ніколи не брехати і допомагати по господарству.

Маму й тата вона дуже любила, але разом вони збиралися рідко. А ще, Риті не вистачало емоційного тепла. Між батьками були хороші, рівні стосунки. Вони дуже рідко лаялися, але відкрито ніхто не висловлював своїх почуттів, не обіймався і не говорив, що любить. Якось це було не прийнято.

Рита росла і вже розуміла, що може бути інакше. Вона трохи заздрила іншим дітям, у яких батьки не соромилися обіймати дітей і говорити про те, як вони їх люблять і ними пишаються.

Та й один одного ті батьки теж обіймали. І Рита навіть пару раз бачила, як деякі пари, прогулюючись зі своїми маленькими дітьми, цілувалися. Це було так мило і романтично! І Рита гадала: чому в їхній родині не так?

З сьомого класу їй почали дозволяти гуляти не тільки у дворі будинку, а й вирушати з подружками в кіно або в парк. І вони часто вибиралися на прогулянку.

Ось і сьогодні п’ятнадцятирічна Рита сиділа з подружками на денному сеансі, і її увагу привернула пара, яка була неподалік, всього через три ряди від них, попереду. Чоловік ніжно обіймав симпатичну дівчину, шепотів їй щось на вушко, а вона тихенько сміялася і притискалася до нього. Іноді вони цілувалися.

Спочатку Рита не особливо до них придивлялася, але в якийсь момент чоловік повернувся впівоберта, і вона впізнала в ньому свого батька…

Дівчинці вмить стало жарко, а долоньки навпаки заклякли. Вона вчепилася в підлокітники крісла і заплющила очі. Тільки одна думка билася в її голові:

-Що я скажу мамі?

Сеанс закінчився. Вона нічого не розповіла подругам. Хоча ті зрозуміли, що з Ритою щось не так. Але вона послалася на погане самопочуття і мовчала всю зворотну дорогу до будинку.

Весь вечір вона думала-гадала, але так і не вирішила, чи говорити їй мамі про те, що вона бачила чи ні. Минали дні. Рита розуміла, що якщо вона розповість, то Бог знає, що ще за цим піде.

Розставання батьків вона не хотіла, сварки теж. Їй здавалося, що вже краще хай буде ілюзія нормальної сім’ї, ніж розлучення. Але всякий раз, згадуючи сцени ніжності того дня, на очі її наверталися сльози. З матір’ю батько так себе ніколи не поводив. Та й сама Рита ніколи не чула від батька слів про те, як він її любить.

Часом їй здавалося, що мати знає, що батько її зраджує, і тоді у Рити ставало легше на душі. Як ніби вже не вона мовчала про це, а просто мама і сама все знає, і тому Рита тут ні до чого.

Йшов час. Дівчинка так і не зважилася розповісти матері про той випадок. Мало того, вона ще кілька разів бачила батька з іншими жінками. Він все рідше став з’являтися вдома, іноді навіть не ночував, а мама сприймала його відсутність, як само собою зрозуміле. Рита продовжувала мовчати…

-Доню. Сядь на диванчик. Нам треба поговорити, – мама була серйозна.

Рита вчилася в одинадцятому класі і була зовсім доросла. Деякий час назад мама все-таки змінила роботу – знайшла ближче до дому, і стала повертатися набагато раніше. Вони дуже зблизилися з Ритою за цей час, ніби мама хотіла надолужити згаяне, все те, чого вона не додала доньці в ранньому дитинстві. Вони довго спілкувалися, разом ходили по магазинах і часто вдома вишивали або пекли якісь солодощі до чаю.

-Батько. Він… – мама запнулася, – Розумієш, він пішов сьогодні від нас.

Рита озирнулася. На кріслі висіла батькова кофта. На столі стояв його ноутбук. І капці в коридорі виднілися теж на своєму місці.

-Він подзвонив і сказав, що речі забере на вихідних, – ніби відповідаючи на німе запитання в очах дочки, відповіла мама. – Але з сьогоднішнього дня він від нас пішов.

-Мама! – Рита розридалася і обняла матір.

-Я не знала, як сказати тобі. Розумієш… – почала, було, мама, але Рита її зупинила.

Вона зважилася, нарешті, сама все-все розповісти. Всі свої сумніви, всі факти і підозри. Про те, як боялася їй зізнатися і носила в собі цю дорослу таємницю всі три роки.

Як переживала про те, що втратить її довіру, що зруйнує сім’ю, що в кінці-кінців, стане тим, хто розіб’є їй серце. Мама слухала і мовчала. Тільки гладила доньку по голові і притискала до себе. Сльози текли по її обличчю.

-Дівчинко моя! – сказала вона, нарешті. – Але ж це я, а не ти, приховувала все це. Це я просила батька заради тебе, нехай не розлучається зі мною, і просила створювати видимість наших відносин ще Бог знає скільки років тому! Боже мій! Ти, виявляється, все знала!

Ми жили, як сусіди… Він давно не любив мене і не приховував цього. Але при тобі я просила його бути тим самим. У нього погано виходило, і тому він став рідше з’являтися вдома. Звичайно, так не могло тривати безкінечно, і сьогодні він подзвонив і сказав, що ти вже достатньо доросла, щоб зрозуміти і тому він йде від нас.

Рита плакала весь вечір. З одного боку вона відчувала полегшення від того, що, нарешті, зізналася мамі, а з іншого вона оплакувала ці роки маминого життя, які та могла б провести по-іншому.

Нехай! Нехай би він пішов раніше! Все одно це вже не змінити, так навіщо було продовжувати все це?! Від цього дівчинці було гірше всього. І вона відчувала себе винуватою…

Незабаром батьки офіційно розлучилися. Через деякий час після розлучення Рита почала помічати, що мама стала, ніби оживати. Вона частіше, ніж зазвичай, сміялася, могла довго про щось замислюватися і посміхатися своїм думкам, а під час домашніх справ Рита нерідко чула, як мама тихенько наспівує.

Життя йшло своєю чергою. Дівчина вступила до інституту, а через деякий час почала зустрічатися з одним дуже хорошим хлопцем. Вони багато часу проводили разом, вже познайомилися з мамою Рити і незабаром планували весілля.

Батько не цікавився долею дочки. Зовсім. Риту це анітрохи не турбувало. Вона вже звикла до його байдужості. Правда, мама якось обмовилася, що у нього тепер інша сім’я, в якій теж підростає його дочка, від іншої жінки.

-Ну і нехай, – подумала дівчина, витираючи злі сльози. – Він проміняв нас з мамою на інших, забрав у нас кілька років щасливого життя! Але нічого! Життя саме розставить все по місцях. А у нас тепер все буде добре!

Незабаром мама зізналася Риті, що вона зустрічається з чоловіком і хотіла б її з ним познайомити. Рита була рада за маму. Нарешті вона розправила крила!

-Так ось про кого вона мрійливо замислювалася і посміхалася, – здогадалася дівчина.

Через деякий час відбулися відразу дві урочисті події. І Рита, і мама вийшли заміж. Вони були щасливі і шкодували тільки про те, що в їхньому колишньому житті вони так довго трималися за минуле і не хотіли його відпускати.

Але як тільки воно пішло – життя відразу засяяло яскравими фарбами, тому що стало справжнім.

-Так, – думала Рита, дивлячись на щасливо усміхнену маму. – Минуле потрібно вчасно відпускати, яким би воно не було, і як би важко це не було, і рухатися далі!