– Як можна було забути свого чоловіка? – плакала Юлія Борисівна. – Значить мало значив для тебе! – говорила вона невістці. – Мамо! Я пам’ятаю Михайла і люблю. Але його вже нема. От і знайшла іншого. Не подобається – от і їдь до себе в квартиру! – Ах таак?! – Юлія Борисівна аж сіла від обурення. – Я тепер непотрібна стала! Свого залицяльника хочеш привести! Іра не могла підібрати слів

-Я не знаю, як тобі й пояснити. Вона натяків не розуміє. Ображати її не хочу. Я багато чим завдячую цій жінці. Що робити – не знаю!

-Іро, послухай мене! Це ж не може продовжуватися вічно, – говорила подруга.

-Я знаю. Але що ж робити?!

Дванадцять років тому Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Вони дуже покохали одне одного. Люди вони вже були серйозні. Обом по двадцять вісім років. Стабільна робота, хороша зарплата.

Саме на роботі вони й познайомились. Керівництво надумало змінити розташування офісу. Вся контора, що займала три поверхи, переїхала до іншої будівлі.

Ірина з Михайлом опинилися поруч. Хоча працювали вони в цій фірмі давно, але отак, сидячи на різних поверхах, ніколи не зустрічалися. А тут, мабуть, втрутилася доля.

Розписалися вони через пів року після знайомства. Із житлом допомогли батьки. Хоча й у молодих теж були невеликі накопичення.

Зажили вони дружно. Через два роки у пари народився син. Іра осіла вдома. Але її ділова натура не давала їй сидіти на місці. Жінка намагалася підробляти сидячи в декреті.

Дуже допомагала свекруха, Юлія Борисівна. Вона жила одна – овдовіла багато років тому.

З п’яти років вона виховувала Михайла сама. І треба віддати їй належне – хлопець він виріс хороший.

Було, звичайно, різне. Чоловік розповідав Ірі, як вона примудрилася відвадити багатьох його наречених.

Щоправда, через роки, зараз, він розумів, що вони, і справді, були не найкращим вибором. Швидше за все, мати мала рацію, і Михайло на неї не ображався.

Крім того, якби мати тоді не втрутилася, і він би одружився з однією з тих дівчат, він би не зустрів Іру. А Іру він полюбив усім серцем. І Юлії Борисівні дівчина теж сподобалася.

Батьки Ірини жили у сусідньому місті. До них треба було їхати електричкою. Юлія Борисівна жила, практично поряд – дві зупинки на трамваї.

Ось вона і взяла на себе більшу частину турбот про онука Іванка.

Приїжджала, допомагала прибирати, готувала, гуляла з малюком.

Онук дуже прив’язався до бабусі, полюбив її.

Незабаром Іра вийшла на роботу. Юлія Борисівна продовжувала допомагати. Забирала Іванка з садка, сиділа з ним до приходу батьків. Все було чудово. Поки що не сталося непоправне…

Михайла раптово не стало… Їхав на машині вночі і…

Як вони пережили це, одному Богу відомо. Іванку ледве виповнилося шість років.

Юлія Борисівна була в такому стані, що Іра, не думаючи жодної хвилини, запропонувала їй жити разом з ними. Вона серйозно переживала за свекруху.

Ірині і самій було дуже важко пережити все це. А тут ще на руках опинилися дві людини, які повністю залежали від неї: син та свекруха.

Літня жінка стала абсолютно безпорадною. Якийсь час Іра навіть думала, що та була трохи не в собі. Ну, до того не схожа вона була на колишню Юлію Борисівну!

Яскрава, повна життя, жвава жінка, яка завжди стежила за собою, фарбувалася, робила макіяж і манікюр, раптом перетворилася на тиху стареньку.

Без макіяжу та зачіски вона виглядала набагато старшою.

Сиділа в кутку в кріслі, перебираючи старі фотографії. Ті, на яких було все добре. Був син – живий і здоровий. І він усміхався…

Звичайно, при цьому свекруха плакала. А що вдієш? Як можна пережити таке без емоцій?

Іра була проти, але Юлія Борисівна наполягла на тому, щоби з’їздити до неї додому і привезти старий сімейний альбом.

Ось його вона й розглядала цілими днями, не помічаючи нічого навколо.

Іванко намагався розрадити бабусю. Він був ще маленький, і хоч і сумував за батьком, але звичайно переніс все легше.

Дивлячись наївними оченятами на Юлію Борисівну, він підсовував їй свій черговий малюнок, щоб вона подивилася.

Іванко дуже любив малювати. З кожним днем ​​він присвячував цьому все більше часу. На аркуші паперу, в намальованому світі, у нього відбувалися різні події, там було ціле життя.

Він малював історії, що відбувалися з улюбленими персонажами, щось на зразок коміксів. І треба було це комусь розповідати та показувати.

Юлія Борисівна була байдужою. Вона посміхалася, дивилася невидющими очима на малюнки, гладила його по голові і продовжувала журитися за сином…

Іра дуже старалася допомогти свекрусі. Спочатку вона зайнялася її здоров’ям. Возила у хорошу клініку, там робилися всі необхідні процедури та дослідження.

Іра усвідомлювала, що цим вона змогла і сама відволіктися від важких дум.

Зрештою, все нормалізувалося. Свекруха одужала. Навіть моральний стан її значно покращав.

Вона знову почала допомагати Ірині по дому. Потроху готувала, протирала пил. А ще прасувала.

Юлія Борисівна дуже любила прасувати білизну. Цю справу Іра з радістю доручила їй. Самій їй було ніколи.

Кар’єра в неї, незважаючи на все це, йшла в гору. Іра важко працювала. Тягнула на собі купу документації, за багато що відповідала.

Керівництво, дякувати Богу, помітило перспективну працівницю. Намічалося підвищення. Життя налагоджувалося. От тільки з деяких пір Іра помітила зміни, що відбулися зі свекрухою.

Минуло півтора роки з того часу, як не стало Михайла. Юлія Борисівна досі жила не у своїй квартирі, а з Ірою та Іванком. Хоча, в принципі, вона вже отямилася. І навіть більш ніж. Свекруха все більше почала почуватися хазяйкою в будинку.

Іра раділа, що Юлія Борисівна «ожила»: знову почала фарбуватися і навіть пішла до салону краси, пофарбувала волосся й зробила стрижку.

А потім свекруха з’їздила до себе додому та привезла дві сумки зі своїми речами. Вона остаточно зайняла кімнату Іванка, який, відколи бабуся до них переїхала, жив з мамою…

-Іра! Треба купити нові штори. Дивись, ці вже зовсім зносилися. І шпалери б нові треба. Іванко все обмалював, коли маленький був. З того часу так і милуємося на це.

-Мамо… Зараз нема на це часу. Треба почекати зі шторами. Я закінчу курси, тоді, може… – сказала Іра.

-Навіщо тобі ці курси? Купу грошей віддала. Якщо вже їм треба, то хай би й оплачували тобі навчання! Бач, розумники! – узялася в боки Юлія Борисівна.

-Мамо, – терпляче пояснювала Іра. – Це треба мені. Я так хочу. Кваліфікація моя підвищиться. Зарплатня теж. Потрібно розвиватися, рости.

-Ну, не за такі ж гроші! – обурювалася свекруха.

Іра не розуміла таких причіпок. По-перше, грошима Юлія Борисівна не допомагала. Пенсія в неї була невелика. Вона іноді купувала Іванку гостинці та платила за свою квартиру. І все.

А здавати квартиру вона не хотіла.

-Ось ще! Понаробляють мені тут квартиранти! Потім ремонт робити доведеться! – заявила вона.

А тих грошей, що отримувала Іра, вистачало, щоб нормально жити, та й годі. На ремонт треба було збирати. І на відпочинок, якого Іра поки що собі не дозволяла.

І ось недавно три місяці тому, наважилася вона піти на курси, маючи довгострокові плани, а свекруха все сварила їй за це.

Але найбільша проблема в тому, що Іра, здається, зустріла чоловіка, якого змогла полюбити. Саме на цих курсах.

Звичайно, свекрусі про це Іра не розповідала, але та, згодом, сама здогадалася.

Тут і почалося. Юлія Борисівна щось бурмотіла і все говорила Ірині:

-Як можна було так швидко забути коханого чоловіка, – плакала вона. – Мабуть мало він для тебе означав. Ох. Доля! Забрала сина. І з пам’яті його вже намагаються стерти, швидше забути. Як і не було Михайлика мого любого!

-Мамо! Ну хто намагається? Про що ти? Я пам’ятаю Мишка і люблю. Але його вже немає з нами. Хоч як це не було б важко усвідомлювати. Я ще молода. Я хочу жити.

Я не збираюся сидіти в чотирьох стінах і носити чорну хустку. І… Чи не час тобі додому повертатися? Може, там тобі краще буде? Я ж дратую тебе, ти сама говорила, от і їдь до себе. Навіщо даремно нервувати?

Іра сама не помітила, як сказала те, що давно крутилося на язиці.

-Ах таааак?! – Юлія Борисівна аж сіла від обурення. – Звісно! Іванко ж підріс, я й не потрібна стала! Забула, як я вам допомагала? І на квартиру цю, до речі, грошей додала. Та ви б її без мене не купили! А тепер додому?!

Зрозуміло. Свого нового залицяльника треба сюди привести. Я заважаю! Чи це він і напоумив тебе мене виставити? Сама не додумалася б. Тихенько сиділа, а тепер он як заговорила…

Іра не могла підібрати слів від обурення.

Ніколи вона не чула від свекрухи такого. Завжди ввічлива, спокійна, а тут як підмінили її. Але справді, хіба вона не має права на особисте життя? Вона давно вдова і нікого не обманює.

А свекрусі пора вже жити своїм життям. Окремо. Але натяків вона не розуміла, а ставала все нахабнішою.

Все одно назрівала сварка. Подруга, Ольга, давно казала їй, що треба щось вирішувати. Так далі не могло продовжуватися. І ось. Посварилися…

Іра почувала себе не у своїй тарілці. Юлія Борисівна зібрала свої речі і поїхала, не попрощавшись.

Іра якраз взяла вихідний, хотіла переробити деякі справи.

Прийшовши зі школи Іванко, дуже здивувався відсутності бабусі. Але, правда, зізнався, що коли не було вдома Іри, Юлія Борисівна з деяких пір, всюди нишпорила, наче щось шукала, і його питала про те, чи не бачив він з мамою якогось чоловіка.

А Іванко бачив. І навіть одного разу вони всі разом ходили в кафе. Їли морозиво. Іра тоді попросила сина, поки не говорити бабусі про це, щоб вона не засмучувалася.

А Іванко не зрозумів, чому було засмучуватися?

Григорій, цей чоловік, сподобався йому. Вони добре побалакали, і він не проти був би з ним дружити.

-Мамо! Це я винний, так? – підняв невинні оченята на матір Іванко. – Я розповів бабусі про нього, коли вона знову запитала. Але я не думав, що це погано. Я сказав, що дядько Грицько добрий, і він мені сподобався.

-Ну що ти! – Іра обняла сина. – Ніхто не винен. Все добре.

Через деякий час Григорій переїхав до Іри та Іванка. Стали вони жити разом. Григорій зробив Ірині пропозицію, і незабаром вони збираються одружитися.

Іванкові дуже подобається дядько Грицько, як він його називає.

Адже він так потребував батька, і, при всьому бажанні, бабуся та мама не могли йому його замінити.

А Юлія Борисівна так і не вибачила Ірині. Ображається.

З Іванком вона зустрічається іноді на вихідних. Минулого разу їздили з ним в зоопарк.

Але ці зустрічі та поїздки потроху перетворилися для іванка на обов’язок. Бабуся з цікавістю всю дорогу випитує в онука подробиці про Григорія.

Про те, як вони живуть разом, про що розмовляють, куди ходять. Її цікавить все. Вона слухає цю інформацію, підібгавши губи і бурчить.

А Іванко не розуміє, навіщо їй усе це? І каже, що у них все добре, і живуть вони дружно, чим ще більше дратує бабусю.

Минулого разу він взагалі відмовився їхати з нею в парк. Іра так і думала, що цим все і закінчиться.

А Іра, здається, знову знайшла щастя, хоча й думала, що цього не станеться.

Григорій хороший чоловік, і даремно Юлія Борисівна на нього намовляє, хоча зрозуміти її можна.

Вона каже, що Григорій з Ірою через квартиру. Проте все не так і Григорій, навпаки, квартиру свою, переїхавши до Іри, одразу почав здавати і саме завдяки цьому вони змогли накопичити грошей на відпочинок. І на ремонт. І на штори.

І дбає Григорій про них і любить. А Іванку він зміг замінити батька.

Але Юлія Борисівна продовжує думати інакше. Вона все згадує ті часи, коли жила з невісткою й онуком.

І не було ніякого Григорія, який «стер пам’ять про її сина»…