Ліза прокинулася раніше, переробила купу домашніх справ і тепер ішла додому з магазину з важкими сумками продуктів. Як тільки вона зайшла в квартиру, так одразу й почула голос чоловіка. – Ліза-а! – гукав зі спальні Сергій. – Ліза-а. Ну де ти? Іди сюди. Щось сказати хочу. Та Ліза не поспішала до чоловіка. Вона знала, що зараз їй скаже Сергій

Ліза не любила вихідні. Вона знала, що вдома в ці дні її чекатиме нероба чоловік.

Сьогодні неділя. Один день Ліза вже відбула. Але зараз ранок, а значить, ще багато чого попереду.

Вставши раніше, Ліза встигла переробити купу справ і тепер поверталася додому з магазину з важкими сумками продуктів.

Як тільки Ліза увійшла в квартиру, так одразу й почула голос чоловіка.

-Ліза-а! – нив зі спальні Сергій. – Ліза-а. Ну де ти? Іди сюди. Щось сказати хочу.

Ліза не поспішала до чоловіка. Вона знала, що Сергій знову почне скаржитися на те, що йому нудно жити.

-Ну, Ліза-а, – продовжував кликати Сергій. – Ну чому ти не йдеш? Я ж кличу тебе.

Ліза поралася на кухні. На заклик батька до спальні увійшов восьмирічний син Іванко.

-Тату, чого ти плачеш? – запитав він. – Тобі недобре?

Сергій зробив жалісливе обличчя.

-Недобре, синку, – сказав Сергій. – На душі у тата недобре.

-А що таке душа, тату?

Сергій задумливо втупився в стелю. Питання сина серйозно спантеличило його. Сергій відчув, що починає нервуватись і припинив думати на цю тему.

-І чому вас тільки у школі вчать, – важко зітхнув Сергій і заплющив очі.

-Хочеш, я тобі води принесу? – запитав Іванко.

-Поклич краще маму, синку, – слабким голосом сказав Сергій. – Вона, мабуть, на кухні. Я кличу її, кличу, а вона не чує. Так не можна. Скажи їй.

-Мама в магазин ходила, – пояснила дитина.

-Ну, то вона вже повернулася, – образився Сергій. – Я ж чув. Хіба так можна? Ти скажи їй.

-Добре. Скажу, – Іван зробив серйозне обличчя і пішов на кухню.

-Мамо, тебе тато кличе, – сказав син. – Він чув, як ти повернулася.

-Що йому треба? – запитала Ліза.

-Каже, що йому на душі недобре, – сказав Іванко. – Від води навіть відмовився. Він кличе, кличе. А ти не чуєш. Тато каже, так не можна.

Ліза витерла руки рушником, сіла на стілець і серйозно подивилася на сина.

-А ти знаєш, що запитай у тата? – сказала Ліза.

-Що? – схвильовано запитав він.

-А як можна?

Іванко зрадів такому дорученню і побіг до батька.

Сергій з цікавістю вислухав питання сина і порадив йому піти надвір погуляти.

-На вулиці така погода чудова, синку, – сказав Сергій. – А ти вдома сидиш. Насидишся ще, коли погода буде поганою. Вихідний день. Користуйся цим. Ех. Мені б твої роки, синку.

Іванко радісний побіг гуляти. А Сергій продовжив своє скиглення.

-Ну, чого тобі? – запитала Ліза, заходячи в спальню. – Хоч би штори розсунув. Ранок он уже давно. На вулиці сонце. А в тебе тут темрява, як у підземеллі.

-Мені нудно і сумно, Лізо. Сумно мені. Усередині все… Ось…

Сергій поклав руку на груди, показуючи тим самим, як йому недобре.

-Ну, то займися чимось і сум пройде, – байдуже відповіла Ліза.

-Чим? – нив Сергій.

Ліза розповіла Сергію, чим він може себе зайняти, щоб не нудьгувати.

Вона навіть багатозначно запропонувала йому скористатися тим, що дитина гуляє.

Але Сергія пропозиції дружини не надихнули.

-Це все не те, Лізо, як ти не розумієш, – бідкався він. – Те, що ти пропонуєш, мене не розважить. І все це вже набридло. А хочеться чогось такого! Розумієш?

-Ну, тоді я не знаю, – сказала Ліза.

-А треба знати, – вимогливо сказав Сергій. – Ти ж дружина, а не зрозумій хто. Адже я не до чужої жінки звертаюся. Між іншим, Лізо, щоб ти знала, саме так сім’ї і розпадаються.

-Та йди ти, – відмахнулась Ліза.

-А ти як думала? – серйозно продовжував Сергій. – Думала, чоловіки від веселого життя від дружин своїх та дітей ідуть? Ні, голубонько. Це все від нудьги, туги та смутку.

А ми вже дев’ять років разом, Лізо. Якщо ти, звісно, ​​пам’ятаєш про це. І все те ж саме. Ніякої різноманітності. Робота, дім, робота, дім. Дім і робота.

Сергій заплющив очі і, перш ніж продовжити, трохи помовчав.

-Вранці поснідав, і на роботу, – знову почав він. – Увечері повечеряв і спати. А вихідні? Та краще взагалі б цих вихідних не було. По телевізору одне й те саме. В інтернеті і то… Одне й те саме. Навіщо тільки вигадували цей інтернет, якщо і там одне й те саме?

-Не знаю, – сказала Ліза. – Мені нудьгувати ніколи. Вдома стільки справ, що не знаєш, коли й переробиш їх усі. А коли я тебе кличу в кіно, чи в театр, чи просто погуляти, ти кажеш, що тобі це не цікаво. Чому мені цікаво, а тобі не цікаво?

-Ліза! – вигукнув Сергій. – Ліза! Та я з ким розмовляю? Ти взагалі мене чуєш? Я тобі говорю про… Про те, що людина шукає себе і… А ти мені тут, що за дурниці говориш?

Що тобі не нудно в кіно ходити, тому що в тебе багато домашніх турбот. І мені ще пропонуєш розділити з тобою ці твої проблеми. Велике тобі, Лізо, спасибі за це, звичайно.

Тільки не треба цього всього. Дуже тебе прошу. Тут і так на душі нудно, а тут ще ти зі своїми…

Сергій зробив скривджене обличчя.

-Та як ти не можеш зрозуміти, Лізо, що ти – жінка, а для жінки домашній клопіт – це щастя, радість, сенс життя, можна сказати.

Ви ось посуд вранці помили, килими почистили, білизну випрали, та й щасливі. Вважаєте, що вам не нудно, і день недаремно прожито. У перукарню сходили, нігті пофарбували і все! Життя вдалось! Але ми не такі, Лізо. Ми вище цього.

-Не знаю, Сергію, чим тобі й допомогти, – сказала Ліза.

-Мені нудно жити, Лізо, – сказав Сергій. – Ти моя дружина, от і придумай щось.

Ліза замислилась. Сергій терпляче чекав, лежачи в ліжку.

-Ні, – думала Ліза. – Так це далі не може продовжуватися. Ще трохи, і я не витримаю. Ніяких нервів не вистачає. Скиглить і скиглить. Ниє і ниє. Отак би взяла б сковорідку і…

І в той момент, коли Ліза дійсно мало не взяла сковорідку, у неї раптом промайнула думка.

-Господи! – подумала вона. – А чого, власне, я терплю. Я ж знаю, що мені робити. Мені треба просто провчити його.

Ліза усміхнулася і лагідно подивилася на чоловіка.

-Ну, гаразд, – сказала Ліза. – Я щось придумаю.

-Що серйозно? – здивувався Сергій. – Справді, вигадаєш? Щось, щоб мені не нудно жити було?

-Так, – відповіла Ліза. – Щось, щоб ти не нудьгував.

-Ти моє чудо, Лізо! – сказав Сергій. – Ось ти справжня дружина. Не те, що деякі. А коли вигадаєш?

-Не знаю, – байдуже відповіла Ліза. – Скоро. Ти не хвилюйся. Лежи собі спокійно. Відпочивай. Я щось точно придумаю. Тобі штори розсунути?

-Не треба.

-Відпочивай.

-Тільки ти це, Лізо, не затягуй, – крикнув Сергій, коли Ліза виходила зі спальні. – Бо довго чекати – це теж нудно.

-Гаразд, гаразд, – почув Сергій відповідь дружини і почав чекати.

Минуло десять хвилин. Нічого не сталося.

Минуло півгодини. Та сама картина.

Минув ще якийсь час, але життя Сергія веселішим не стало.

Сергій чув, як у квартирі щось відбувалося, але до нього це не мало жодного стосунку.

Працювала пральна машина. Гудів пилосос. Потім дзвеніли каструлі на кухні. Потім Ліза з кимось розмовляла по телефону. Потім Іванко прийшов із прогулянки, пообідав і знову пішов надвір.

Сергій глянув на годинник.

Минуло чотири години відтоді, як Ліза обіцяла щось вигадати, а в його нудному житті так нічого і не змінилася.

-Я не зрозумів, – сказав Сергій, встаючи з ліжка і виходячи зі спальні. – Вона забула про мене, чи що?

Дружину він знайшов на кухні. Ліза чистила картоплю.

-Як це все розуміти, Лізо? – запитав Сергій.

-Ти про що? – не зрозуміла вона.

Сергій нагадав Лізі, що ось уже чотири години, як він чекає на обіцяну розвагу, а розваги немає.

-Я там… Від нудьги собі місця не знаходжу. А ти тут картоплю чистиш? Ти добре влаштувалася, Лізо. Гарно живеш.

-Я думала, ти серйозне щось прийшов сказати мені, – Ліза зітхнула. – А ти все з цією дурницею носишся. Як курка з яйцем зі своєю нудьгою, слово честі. І не набридло?

Адже ж не маленький вже. Тридцять три роки нещодавно виповнилося, – Ліза криво усміхнулася і продовжила чистити картоплю. – Йди звідси. Не заважай. У мене ще купа справ. Не до тебе і не до твоїх дурниць.

-Я не зрозумів, Лізо, – Сергій був у розпачі. – Ми ж усе обговорили… Чотири години тому. І ти погодилася. А тепер що?

Ліза заплющила очі і якийсь час мовчки стояла перед мийкою, тримаючи в руці картоплину.

Потім вона різко кинула картоплю в мийку і, тримаючи сковорідку в руці, повернулася до Сергія.

-Та відчепишся ти від мене чи ні! – голосно, а головне злісно сказала Ліза. – Зранку від нього спокою немає. Нудно йому, бачте! – голос Лізи ставав дедалі гучнішим.

-Нікому не нудно, а йому нудно. Ну, нудно якщо, то нудься, – закричала вона, що було сили, і далі продовжила з тією самою гучністю. – Від нудьги ще нікому нічого не сталося. А розважати тебе тут ніхто не збирається. Не подобається? Можеш іти кудись до іншої…

-Але…

-І веселись там, скільки завгодно, – продовжувала кричати Ліза. – Чоловіки в нього, бачите, від нудьги дружин та дітей своїх залишають. Та йдіть ви всі кудись подалі. Дуже ви тут потрібні. Що толку від вас нудьгуючих? Сумують вони. Та інший чоловік посоромився б навіть говорити своїй дружині, що він нудьгує.

Ліза схопила зі столу тарілку і через мить вона опинилася на підлозі.

-А цей. Подивіться на нього. Гордий такий! Очі блищать, майка навипуск, живіт уперед. Я, каже, сумую. У мене, каже, туга на душі. Мені, каже, різноманітності у житті не вистачає.

Друга година дня, а він нудьгує. І мало того, що сумує, то ще й усім це гордо так повідомляє. Начебто якийсь великий подвиг робить тим самим. Може, медаль тобі дати за твою нудьгу?

-Ліза… – слабким голосом промовив Сергій. – Як ти…

-Я тобі, любий мій, понудьгую, – продовжувала кричати Ліза, махаючи сковорідкою. – Я тобі так понудьгую наступного разу, що…

Ліза зробила великі очі.

-А знаєш що, любий! А збирай ти свої речі і йди звідси.

-Але…

-Моє терпіння закінчилося. Чого чекати, дійсно? – кричала Ліза. – Рано чи пізно, ти все одно втечеш від нас, бо ніхто тебе тут розважати не буде, тож… Краще зараз. Нічого. Проживемо якось. Світ не без добрих людей. Знайду собі іншого чоловіка, який не нудьгує. Нічого. Впораємося. Аби тебе не чути і не бачити.

Ліза безупинно продовжувала кричати.

Сергій подумав і зрозумів, що це треба припинити якнайшвидше. Що ще трішки і…

-Лізо, припини цю комедію зараз же! – закричав Сергій. – Негайно припини. І поклади сковорідку. Чого ти нею махаєш у мене перед носом? Я вже давно зрозумів.

Ліза якось раптом заспокоїлася, подивилася на сковорідку і, як ні в чому не бувало, продовжила чистити картоплю. Навіть щось веселе почала наспівувати собі під ніс.

Сергій злякано дивився на дружину.

-Ну, як, любий? – тихо й лагідно запитала Ліза. – Тобі вже не нудно? Вибач, якщо не дуже добре зіграла. Я ж не артистка. Сам розумієш.

-Та ні, – спокійно сказав Сергій. – Все добре. Мені сподобалося.

Сергій узяв зі столу сиру картоплину і почав її гризти.

-Я, правда, трохи перегнула, – сказала Ліза. – Ти як? Не дуже сердишся?

-Анітрохи, – сказав Сергій. -Мені сподобалося. Живо так і… Взагалі.

-Що серйозно? – радісно вигукнула Ліза. – Тобі справді сподобалося?

-У тебе талант, Лізо, – сказав Сергій. – Не всяка артистка… Ти запросто могла б у якомусь театрі… Чесно кажучи, я так злякався, що… Думав, що ти й справді… Ще ця сковорідка у твоїй руці. Дуже природно. І головне так… Життєво.

-Я не переграла?

-Ні-ні. Якраз. Ні більше, ні менше. А інакше це й не зіграєш. Тільки якщо перегнеш.

-Тобі вже не нудно зі мною, любий? – запитала Ліза.

-Нудно? – Сергій посміхнувся. – Почуття, які я відчув… Це що завгодно, але… Мені не нудно з тобою, Лізо.

-Іди, одягайся, Сергію, – сказала Ліза. – Через годину в зоопарк із сином підемо…