Олена вклала сина спати і рішуче зайшла у вітальню. Чоловік, як сидів мовчки, так нічого й не змінилося. – Знаєш, Іване, якщо ми тобі набридли, я з дітьми можу піти. Іване?! Ну чого ти мовчиш? – запитала вона і підійшла до чоловіка. Вона повернула його на стільці і здивувалася. Він плакав. Олена не розуміла, що відбувається

-Іванку, ну що знову не так? Ну, що ти мовчиш, у чому причина? – втомлено запитала Олена, дивлячись на чоловіка.

Він навіть не обернувся.

-Ну не хочеш говорити, не треба, – махнула рукою Олена. – Якщо що, ти знаєш, де я.

Олена швидко вийшла з кімнати.

Ввечері вона розсіяно читала казку трирічному Миколці, а сама думала про своє.

Останнім часом вона не впізнавала чоловіка. Він став роздратованим, ігнорував її і дітей. Ну добре Дмитрик не його, але Миколка ж рідний!

А ця його мовчанка? Спочатку вона сприймала цю ситуацію, як жарт.

Сміялася, намагалася якось розрядити ситуацію. Але її зусилля виявилися марними. Іван сам вирішував, коли йому розмовляти з нею…

А потім він починав висловлювати їй свої претензії.

Чому вона приготувала позавчора рибу, адже він ясно вранці сказав, що на вечерю хоче курку. І чому вона перестала міняти постіль щодня…

Вона спочатку виправдовувалась. Що забула витягнути курку з морозилки, та й діти хотіли рибу. А щодо постільного, то їй ніколи щодня прати і прасувати. Їй вистачає його сорочок і дитячих речей.

-Ну давай, дорікай мені, що ти отримуєш більше за мене! – чула вона у відповідь. – І нічого дітьми прикриватися, адже раніше ти все встигала!

-Так раніше я в декреті була, – казала Олена чоловіку. – Постійно вдома сиділа. – А щодо зарплати, то для мене не має значення, що в тебе вона менша. Все одно все в один гаманець іде!

Іван одразу замовкав і на неї з дітьми знову чекав повний ігнор.

Він приходив з роботи, мовчки їв, сідав за ноутбук і спав там же, на дивані у вітальні…

Олена спочатку подумала, що він має іншу жінку. Тоді все сходилося. І його поганий настрій і віддалення від сім’ї. А з іншого боку, порядок його дня не змінився. Додому він приходив вчасно, не затримувався…

Олена дедалі частіше згадувала, як вони познайомилися.

Вона тоді сиділа в дворі з дворічним Дмитриком на руках і плакала. Їй не було куди йти. У це місто вона приїхала з Максимом, батьком сина.

Познайомилися вони на заробітках, де вона працювала штукатуром, а він будівельником.

Роман закрутився дуже швидко і вона невдовзі завагітніла.

Олена сказала про це Максиму і той запропонував їй поїхати до нього на батьківщину, пожити у батьків.

На зароблені гроші вони планували купити квартиру і одружитися…

Але все пішло зовсім не за планом… Його мати, коли дізналася, що вона не має батьків, почала поводитися з нею зовсім безсоромно.

Відкладені на квартиру гроші повністю йшли у сім’ю Максима. Про весілля ніхто вже й не говорив…

Коли привезли з пологового будинку Дмитрика, мати Максима підійшла глянути на внука.

-Не наш, – заявила вона і вийшла з кімнати.

І якщо спочатку Максим радів синові, то незабаром почав повторювати за матір’ю:

-Не схожий на мого. Він взагалі від мене?

А одного вечора він прийшов добряче веселий і заявив:

-Я сьогодні другу дзвонив, Сергію. Він же раніше за мене влаштувався в нашу колишню фірму. Так він багато про тебе цікавого мені розповів. Це я виявляється, чужого сина виховую? Йди з мого дому і мого життя!

Олена не вірила своїм вухам.

-Давай мою частку, яку ми відкладали на житло, одразу піду, – крізь сльози сказала вона.

І тут зʼявилася його матуся.

-Он як значить, вертихвістка! Які гроші? Жила, не працювала на всьому готовому. Мій син тобі нічого не винен.

Олена було обурилася:

-Я тут прописана, на якій підставі ви мене виселяєте?

-А це тимчасово, – зареготала свекруха. – Я як відчувала, і папери не спішила твої оформляти.

Отак вона сиділа на лавці з дитиною і плакала…

Раптом до неї підійшов молодий хлопець, сказав, що його звуть Іван і запитав у чому справа.

Вона витираючи сльози, все йому розповіла. Іван підняв її з лавки і сказав:

-Ходімо до мене. Переночуєте, а завтра вирішимо, що робити.

Отак вона й зустріла Івана – свого майбутнього чоловіка…

Сказати, що вона його полюбила, Олена і сама не знала.

Поважала, відчувала подяку, це так. А любити вона після Максима не наважувалась. Завжди чекала якогось підвоху.

І ось цей момент настав. Іван змінився. Але Слава Богу, вона вже була не тією наївною дівчинкою з дитиною на лавці.

Тепер вона могла дозволити собі й дітям орендоване житло і скромне харчування.

Коли Миколка заснув, вона рішуче зайшла у вітальню.

Чоловік як сидів мовчки в одні позі, так і сидів.

-Знаєш, Іване, якщо ми тобі набридли, я і діти, ми можемо піти. Я винайму квартиру і турбувати тебе не буду. Іване? Ну чого ти мовчиш? – сказала вона і підійшла до чоловіка.

Вона повернула його на стільці і здивувалася. Він плакав. Мовчки. Тільки сльози текли з очей. І ще її здивувало, що на екрані ноутбука була тільки заставка. Їхня спільна фотографія, де вони щасливо посміхалися…

Нарешті Іван заговорив:

-Може ти й маєш рацію. Переїжджайте і якнайшвидше…

Олена уважно на нього подивилася.

-Добре. Але спершу поясни мені причину. У тебе інша жінка з’явилася? – запитала Олена.

Він сумно розсміявся.

-Нехай буде так. Так, в мене інша, – і чоловік хотів знову відвернутись, але Олена не дала.

-Причина в іншому, так? – запитала жінка. – Пам’ятаєш, як ти мені колись допоміг? Незнайомку з дитиною привів у свій будинок, а потім одружився. Невже ти думаєш, що я так просто залишити тебе? Розкажи мені, що трапилося, – ласкаво попросила вона.

-Я дуже заслаб. Все дуже серйозно і мені вже не допомогти. Мене почала підводити пам’ять і сьогодні мене звільнили з роботи. Я й з вами не розмовляв, бо не хотів, щоб ви знали. А мої претензії до тебе я записував у блокнот, щоб не забути, тільки щоб ти пішла і не бачила цього всього, – тихо сказав він і підвів голову.

І тільки в цей момент Олена зрозуміла, що вона любить чоловіка. Шалено, безоглядно…

-Ну тепер ти точно не дочекаєшся, щоб ми отак взяли і пішли з твого життя, – крізь сльози сказала вона. – Ми одна сім’я і впораємося з усім. Головне ми разом і любимо один одного…

Через два роки, жінка в чорній хустці, відмивала пам’ятник від пилу.

-Ось, Іване, так і живемо. Дмитрик відмінник, з Миколкою все добре. В садочок ходить. Сподіваюся, ти нас бачиш з небес і допомагаєш нам, як допомагав завжди… – Олена витерла сльози і довго сиділа мовчки, розмовляючи з чоловіком.

Вона шкодувала тільки про одне, що їм так мало часу було відміряно на цьому світі…