Олександр не міг повірити у те, що сказав йому брат. Чоловік вирішив зайти і дізнатися все у батька. – Тату, чому ти змінив заповіт? І хто така Віра? Чому вона отримає квартиру? – запитав Сашко, переступивши поріг. – Віра краще слідкуватиме за нею, – спокійно відповів Іван Андрійович. – У тебе два сина, а квартира якійсь дівчині дістанеться, – сказав син і демонстративно пішов з квартири. – Ех, синку… знав би ти хто вона, може б так і не говорив, – тихо сказав Іван Андрійович

Віктор ніколи просто так не дзвонив братові, тому побачивши на екрані телефону вхідний дзвінок з номера родича, Сашко напружився і інтуїтивно випрямив спину.

– З батьком щось? – одразу запитав Олександр.

– Привіт. Ну майже.

– Що? Та кажи ти!

– Заповіт він свій переписав.

– Як?

– Та ось так.

– Я приїхав забрати речі, що залишилися, а в нього нотаріус. Я прямо і спитав, що відбувається, а батько мені “Заповіт переписав”.

– Ну, може, на мою матір переписав чи на твою? – спокійно зробив припущення Сашко.

– Нііі, – з часткою іронії протягнув Віктор, – на цю свою аспірантку Віру. Так і сказав, що заповіт переписав на того, кому його книги важливіші. Моїй матері на його книги начхати. Вона їх викине одразу, як тільки його не стане.

– Слухай, Вітя, ну що ти вчепився так у цю квартиру?

– Сашко, тобі є де жити, а я по орендованих хатах блукаю.

Олександр промовчав.

Його батько, Іван Андрійович, був доктором філологічних наук, визнаною людиною у своїй сфері і мав велику, що займає цілу кімнату у великій п’ятикімнатній квартирі, бібліотеку.

Книгами батько дорожив. Зустрічалися на полицях серед сучасної літератури дуже рідкісні видання. Особливої ​​цінності вони мали для більшості шанувальників старовини. Синові від першого шлюбу Олександру, який став інженером, книги батька цікаві не були, втім, і житлове питання у старшого сина було вирішено. Другий шлюб Івана Андрійовича з молодою жінкою теж не склався, швидко розлучилися, але син залишився жити з батьком, а незабаром з’їхав на орендоване житло через розбіжності про уявлення життєвого шляху молодої людини.

– Я поговорю з ним…

– З батьком марно говорити, – зупинив його Віктор. – Треба цю аспірантку ловити.

– Добре, – Олександр гнув свою лінію. – Ти розмовляєш із аспіранткою, я з батьком, домовилися? Вибач, робота, – і старший брат поклав слухавку.

Олександр у роздумах глянув у вікно і посміхнувся: “Прямо мильний серіал. Старий викладач переписує своїй аспірантці квартиру”.

Але все, що сказав молодший брат, виявилося правдою. Батько в розмові цього ж вечора був спокійний і підтвердив, що заповіт переписаний.

– Я ухвалив рішення свідомо, як ніколи!

– Тату, я не сумніваюся, що ти зробив це свідомо, мене більше турбує те, що Віктор залишиться без свого кута. Для книг же можна було гараж купити чи якусь господарську кімнату, може хто продає. Знаєш, при заселенні продавалися в нашому будинку такі кімнатки – комори без віконця по 12 метрів, хочеш, я дізнаюся?

– Віктору я відписав дачу, – батько, який уже місяць не вставав з ліжка, підвівся на ліктях, намагаючись показати, що він незадоволений.

– Тату, якась не та розмова у нас, не про те, – Сашко замовк.

– Твій брат ніколи не потребував грошей, завжди жив безтурботно і тепер йому важко. Так, я визнаю, що потурала дитині і моя в цьому вина є. Гроші треба заробляти, а він не хоче працювати, здобути гідну професію.

– То ти вирішив його провчити? – Олександр із подивом подивився на батька. – Мовляв, не хочеш працювати, то й квартири в тебе не буде. Цікаво. Мені не особливо важливо, звичайно, але якщо вже завели розмову, то я хочу знати, а мені після тебе що дістанеться? Чи я сам заробляю і мені спадщину ні до чого, а бідна студентка ще вчиться, їй ніде жити, їй п’ятикімнатна квартира з книгами потрібніша? – схвильовано сказав усі свої думки син.

– Ось ти нагородив, все до купи.

– А хіба не так?

– Ні.

– Добре. Я можу, мені кошти дозволяють, платити за цю квартиру і стежити за книгами. Можу навіть їх як у бібліотеці видавати. Моє слово ти знаєш, тверде, можеш переписувати заповіт.

– Віра краще стежитиме за книгами, вона архівну справу вивчала і жити їй, справді, ніде, тим більше, що вона мені дорога!

– Тату, смішно це все. Це більше схоже на те, що з тобою не все добре. Два своїх сини, а квартиру віддати нікому не відомому дівчиськові? Не розумію. І не хочу! – Олександр усім своїм виглядом показав, що образився, розвернувся і демонстративно закрив двері.

– Ех, синку… знав би ти хто вона, може б так і не говорив, – вигукнув батько вслід.

***

– Батько? – випередивши брата, спитав Сашко.

– Так, – надто буденно, відповів Віктор.

– Зараз приїду.

Чорний одяг, вуаль і скорботні обличчя все змішалося. У день похорону Віктор побачив самотню фігурку дівчини з опущеними вперед плечима і капюшоном, накинутим на голову. Вона швидко почала віддалятися, коли побачила людей, що попрямували від могили Івана Андрійовича на вихід.

– Треба наздогнати. Це сто відсотків Віра!

– Вікторе, не треба. Не зараз. Ми ж сюди не в наздоганяння бігати прийшли, – зупинив його брат.

– Як вона сміє приходити? – Віктор не міг заспокоїтись.

– А може й справді любила? – Знизав плечима Сашко.

– Вона йому у внучки годиться! Любила…

– Ти ж йому син, не онук, тож і в доньки вона теж годиться, і в коханки. Він про неї дуже трепетно ​​відгукувався, даремно ти так, – Олександр обняв брата і притиснув до себе.

– Сашко, дай грошей? Я витратив багато, тепер роботу треба шукати.

– Дам, тільки якщо на роботу влаштуєшся. Раніше не проси.

Віктор відштовхнув брата.

– Що? Добре, дам, не ображайся. Тепер гроші на картці не з’являтимуться, треба буде працювати, братику.

Віктор глибоко зітхнув і пішов швидше.

– А заповіт коли оголошують?

– Не знаю, – знизав плечима Сашко, – запросять, зберуть нас, начебто так.

– Я їй подзвоню, телефон знайшов і скажу все, що думаю!

– Ну-ну, – відповів Олександр, – підемо, всі збираються на поминальний обід.

Віктор зателефонував не відразу. Довго підбирав слова та будував фрази, перш ніж набрати незнайомий номер. Вперше набрав невірно. Розлютився. І коли Віра відповіла, накричав.

Дівчина спокійно вислухала того, хто дзвонив, і тихо відповіла:

– Не турбуйтесь. Я все зрозуміла. Я відмовлюся від квартири або як там, на вашу користь. Мені…, – тут Віра замовкла, – мені тільки треба буде забрати книги.

– Хоч зараз, – додав Віктор.

– Зараз нікуди. Мені треба знайти місце.

– То шукай! – вигукнув Віктор і натиснув на кнопку завершення виклику.

Віра подивилася на порожній кут у її крихітній квартирці. Сиро. Нещасний сирий кут. Це головний мінус, який перекреслює усі плюси окремого житла.

Якби умови дозволяли, Віра не зволікала б ні хвилини і звільнила кімнату під книги, а сама жила б на семиметровій кухні. Але. Це страшне “але”.

– Анастасія Петрівно, привіт. Мені треба з вами поговорити, чи можна зайти? – Запитала Віра, відчинивши двері до кабінету директора дитячого будинку.

– Вірочка! Дівчинко моя, привіт, заходь, звичайно. Як я рада тебе бачити.

Анастасія Петрівна встала з-за столу і підійшла до дівчини, міцно обійнявши.

– Як ти? Все добре?

– Так, зі мною все гаразд. От тільки… Івана Андріовича… не стало.

– Дівчинко моя, мені дуже шкода, прийми мої співчуття.

– Все добре, Анастасія Петрівно. Допоможіть мені. Залишилася велика бібліотека, у мене сиро, я не можу книжки до себе, допоможіть.

– Бібліотека Івана Андрійовича?

– Так. Але ж це не просто книги, там є цінні екземпляри, не можу я їх у сиру кімнату.

– Так Так. Я зрозуміла, – директор задумалася, – велика, кажеш.

– Так, квадратів п’ятнадцять треба. Я перевезення оплачу, Анастасія Петрівно.

– Віра. Треба спочатку вигадати куди таку кількість розмістити. Я подумаю, подзвоню тобі, гаразд? Не можу поки що дати відповідь. Поки що тільки половину обіцяю розмістити.

– Анастасія Петрівно, дякую, – Віра підскочила зі стільця.

– Іван Андрійович багато допомагав дитячому будинку. Мені дуже шкода, що його не стало. Він місяць ходив до мене, сюди в цей кабінет, перш ніж зустрітися з тобою, і питав: “Як мені дивитись у вічі цій дівчинці, як сказати, що я її батько?” Я не знаю, чи ви розмовляли на цю тему, але він не знав, що народилися двійнята, і мати залишила тебе в пологовому будинку, а хлопця забрала. Ти народилася дуже слабкою, а твоїй матері треба було будувати кар’єру і доглядати за слабкою дитиною – це крок назад. Іван Андрійович був дуже гарною людиною, якби він дізнався раніше…

– Так. Я знаю, – засмутилася дівчина. – Він усі ці роки був просто поруч, ненав’язливо так, розумів, що мені потрібен час, а часу, як виявилося, і не залишилося.

Анастасія Петрівна відволіклася на дзвінок, і Віра пішла. Батька вона знала погано. Але те, що він щиро хотів їй добра – не вимагало доказів, це було видно під час кожної зустрічі. Він ніби хотів надолужити втрачене, всі ці роки, всі, до кожної хвилини, що пішли безповоротно.

***

Віра сиділа на добротному з червоного дерева стільці, який їй через свої розміри, здавався кріслом, і розглядала ліпнину. Вензелі закручувалися і йшли в стелю. Краса і велич, зібрана з білої крихти, здавались вічними. Батько любив цей стиль. Вірі ж здавалося, що це не могла зробити людина. Зараз так не робили.

Віра глибоко зітхнула.

Двері кабінету відчинилися, і всередину шумно увійшли двоє.

– Олександре, Вікторе, сідайте. Всі в зборі, почнемо, – сказав чоловік за великим письмовим столом з того ж, що й стілець, червоного дерева.

Чоловіки навіть не одразу помітили Віру, що сидить на відстані, прийнявши за помічницю нотаріуса.

– Квартиру, розташовану за адресою…, заповідаю своїй дочці Микитенко Вірі Іванівні, – продовжував зачитувати заповіт чоловік.

Віктор від несподіванки мало не підскочив. Сашко теж обернувся і дивився на дівчину, що сиділа віддалік.

– Зачекайте, як дочці? – зупинив Віктор.

– Попрошу. Всі питання після того, як я оголошу заповіт, – обурився нотаріус.

Сашко смикнув брата за руку і переконав сісти прямо.

Нарешті нотаріус дочитав заповіт…

Віктор підійшов першим і, не чекаючи нікого, вискочив у хол.

– У тебе буде така шикарна дача! Вікторе ти чого, за вартістю вона не менше квартири, а може й більше. До міста недалеко. Мені тільки трохи грошей залишив, я ж не плачу тут.

– Ні, ти чув? Донька! Чому він не розповів нам, чому приховав?

– Ну, тепер ми не дізнаємося, якщо ця не розповість, – знизав плечима Олександр.

Віра спокійно вийшла за братами і зупинилася поруч.

Олександр навіть примружився, розглядаючи дівчину. Вона, справді, була його сестрою і дуже була схожа на батька. Той же тип фігури: худа, з довгими ногами і руками, плечі, опущені вперед, риси обличчя, але м’якіші й жіночніші, і родимка над правою бровою.

– Я тільки заберу книги, як хотів Іван Андрійович, – нарешті сказала вона.

– Іван Андрійович, Іван Андрійович. Може тато? – єхидно сказав Віктор.

– Так, – Віра опустила очі в землю, – він мій батько. Не хвилюйтесь, з нотаріусом я вже обговорила мою відмову від спадщини.

– Що? – Сашко глянув на Віктора і, побачивши його усмішку, сказав:

– Вам не потрібно було це робити, батько всім дітям залишив те, що вони заслужили.

– Мені не потрібна така величезна квартира, я не зможу її оплачувати. Коли я можу забрати книжки?

– Зараз і забирай, – з усмішкою сказав Віктор.

Олександру стало ніяково.

– Якщо вам потрібна буде допомога, не тільки зараз, а взагалі, зателефонуйте, – і він простяг їй візитку.

– Дякую, – Віра знову опустила очі.

Сьогодні я зможу лише розкласти книги і може частину запакувати.

– Ось ключ, – Сашко довго шукав його в портфелі, – віддасте йому лише тоді, коли вивезете книжки. Домовилися? – Уточнив Сашко і суворо подивився на брата.

– Та зрозумів я.

***

Три дні Віра пакувала книги. Збирала їх у коробки, що взяла в супермаркеті, просто перев’язувала мотузкою. Деякі стелажі вона теж вирішила взяти із собою – це помітно спростить розміщення книг на новому місці, Віктор не був проти. Він став спокійнішим по відношенню до Віри і був радий, що від частини мотлоху його позбавлять.

Тут-таки, на стільці висіла стара кофта батька. Віра накинула її на плечі та понюхала. Запах батька не зник, він ще нагадував про нього. Кофту Віра теж запакувала у коробку. Взяла ручку та останні записи батька.

Залишилося розібрати останню полицю з найціннішими екземплярами книжок. Віра розглядала їх ретельніше. Одну з книжок вона вже бачила, читала. Книга тоді зацікавила її і вона мала намір зробити деякі записи.

Віра взяла книгу до рук. У середині стирчав шматочок листа із зошита. Віра відкрила потрібну сторінку і вийняла листок, покрутивши його в руках.

“Привіт, люба доню.

Якщо ти читаєш це послання, то мої книги вже в надійних руках. Я заповідаю тобі найцінніше, що є у мене – мою літературу.

Я так багато хотів тобі сказати, що зараз плутаються думки. Знай одне – я винен перед тобою, Віро, і не пробачу себе, що позбавив тебе дитинства, сім’ї та кохання, хай і не свідомо.

Я впевнений, що ти відмовишся від квартири, яку заповідаю. Твій брат докладе для цього всіх зусиль, і я подбав про це, оформив на тебе іншу квартиру. Ти була там разом зі мною, коли ми забирали рецензію. Ключі та документи в шухляді. Люблю тебе безмірно. Батько.

Губи Віри тремтіли, читаючи кожну букву.

– І я люблю тебе, тату, дякую за книги.

Про матір не питайте. Не було її у житті Віри і не буде. Так теж буває, і цю тему не варто піднімати.