Софія прийшла до своєї подруги додому. Вона відкрила двері і зайшла всередину. В квартирі стояла якась незрозуміла тиша. Настя дуже здивувалася і зайшла на кухню. Батьки Насті сиділи за столом і мовчки дивилися на якийсь папірець. – Доброго дня! А що це у вас там таке? – запитала Софія. Вона глянула на папірець і ахнула

Батьки Насті називали Софійку своєю другою дочкою, хоча це зовсім не означало, що вона не мала батьків.

Батьки у Софійки були – батько вже багато років жив у іншому місті, де одружився з гарною жінкою на ім’я Таня. У них народився син Ярослав і дочка Іра.

Софійка ніколи їх не бачила, тільки на фотографіях, але зла на батька не тримала – мати мала важкий характер, і жити з нею було просто неможливо.

Софійка тому й проводила так багато часу у подруги Насті – про таку сімейну атмосферу вона могла тільки мріяти. Щоправда, сама Настя цього не цінувала.

-Ця надмірна опіка батьків набридає, – скаржилася вона, морщачи свій маленький носик. – Ну скільки можна дзвонити, я ж сказала, що будемо пізно, – казала Настя своїм батькам.

Софії ніколи ніхто не дзвонив, і їй було приємно, коли мама Насті, не додзвонившись до дочки, дзвонила їй, і тоді Софія запевняла її, що все гаразд і що вони скоро будуть.

Вона часто ночувала у подруги, проводила там по кілька днів, але завжди намагалася не бути халявщицею: з чотирнадцяти років вона підробляла і на зароблені гроші купувала продукти, хоча батьки Насті й сварили її за це.

Крім того, вона мила посуд, прибирала, готувала вечерю – загалом, робила все те, що мала робити Настя.

Після одинадцятого класу вони обоє поїхали у велике місто вчитися – Настя хотіла стати психологом, а Софія з дев’яти років мріяла бути лікаркою.

Іспити вони провалили обоє… Настя зателефонувала татові і, крізь сльози, сказала, що не пройшла.

Наступного дня тато приїхав у місто з грошима, взятими у кредит, і сплатив дочці за навчання.

Софії не було кому дзвонити, і вона повернулася додому, вступила в училище на медсестру і вирішила, що після закінчення спробує вступити ще раз.

Настя обіцяла батькам здати першу сесію на добре і перевестися на бюджет.

Але спокуси великого міста були такі великі, а молодість у Насті була одна, і першу сесію вона з великими труднощами здала на трійки. Та й другу теж.

Батьки влізли ще в один кредит, щоб сплатити за другий рік.

А Софійка здала все на відмінно, про що скромно мовчала, коли зазвичай приходила до Настіних батьків у гості.

Вони взагалі казали їй переїхати до них, але Софія боялася, що Настя це неправильно зрозуміє – ніби Софія хоче не просто зайняти її кімнату, а й все її життя.

З другого на третій курс Настя теж перейшла з проблемами. На той час вона зустріла блакитноокого Андрія, зустрічі з яким стали важливішими за все на світі.

Тепер вона не тільки погано вчилася, але й до батьків не приїжджала майже ніколи.

Вони зітхали і говорили Софії, що добре, що вона з ними і нікуди не поїхала…

Софія бачила, що з кожним роком батьки Насті живуть все бідніше й бідніше. Платіж по кредиту ставав дедалі більшим, а зарплата не тільки не росла, а навіть зменшувалась.

Після того, як батько Насті досяг пенсійного віку, його перевели на іншу посаду з меншим окладом.

Тепер вони хоч і нарікали, що Софія знову витрачає свої гроші на продукти, але приймали їх з подякою і навіть дозволяли оплачувати комунальні платежі.

-Що ж я за невдаха такий, – скаржився Софії батько Насті. – Дожив до шістдесяти років, а крім квартири нічого й не нажив. Даремно я першій дружині все залишив – після сорока складно починати нове життя. Але я відчував себе таким винним – дітей у нас не було, і, по суті, я залишав її одну однісіньку…

Софія знала цю історію – мати Насті забрала з сім’ї, здавалося б, дуже благонадійного чоловіка.

Що вдієш, таке вже у них сталося кохання…

Любов і зараз жила, через двадцять років. Софія бачила це в кожному їхньому погляді, у кожному русі.

Але з грошима і справді було не дуже – мама Насті все життя пропрацювала в музичній школі, і, хоча брала додаткових учнів, особливо це ситуацію не міняло.

-Вам треба якесь диво, – сказала якось Софія. – Наприклад, виграти в лотерею. Чудово ж було б?

-Ех, дитинко, хто ж виграє в лотерею, – засміявся у відповідь тато Насті.

Якось Софія прийшла до батьків Насті додому. Вона відкрила двері і зайшла в коридор. В квартирі стояла якась незрозуміла тиша.

Настя дуже здивувалася і зайшла на кухню. Батьки Насті сиділи за столом і мовчки дивилися на якийсь папірець.

-Доброго дня! А що це у вас там таке? – запитала Софія.

Вона глянула на папірець і ахнула. То був лотерейний білет. Виграшний білет…

Коли вона дізналася, що батько Насті виграв у лотерею величезну суму, вона вперше подумала, що, по суті, це її заслуга, адже це була її ідея. Але вона швидко відігнала цю думку геть.

Втім, батько Насті сам порушив цю тему.

-Ти ж цього року закінчуєш училище? – запитав він. – Які далі плани?

-Хочу ще раз спробувати вступити в інститут, – відповіла Софія.

-А якщо не вступиш?

-Тоді не знаю…

Він обійняв дівчину і сказав:

-Ти ж нам як дочка, Софійко. І це ти придумала квиток купити. Знаєш що? Про навчання не хвилюйся – якщо не вступиш, я все оплачу!

Софія навіть розплакалася від цих слів, але не через гроші, а через те, що комусь важливо, про що вона мріє.

А через місяць тата Насті раптово не стало. Настя і Софійка плакали, не перестаючи. Мама Насті після поминок дуже заслабла.

-Софійко, люба, – просила Настя. – Побудь з мамою – мені зараз ніяк не можна залишати навчання, не дарма ж тато стільки платив за нього. А чужу людину біля мами я не хочу – ти ж знаєш усіх цих доглядальниць.

-Не хвилюйся, Настю, – пообіцяла їй Софія. – Я якраз довчилася, зможу весь час бути поруч із нею.

-Про гроші не турбуйся, – поспішила запевнити її подруга. – Я переказуватиму тобі гроші зі своєї частки спадщини.

-Мені не треба грошей, про що ти, Настю. Я влаштуюсь на півставки, якось буде.

Так пройшло два роки. Мама Насті часто повторювала, що рідна дочка так би не дбала про неї, як дбає вона. Софії приємно було це чути, адже Настіна мама завжди була для неї, як рідна.

На поминки матері Настя приїхала з животом, який помітно округлився, і дипломом про закінчення навчання.

-Ну, працювати мені не скоро доведеться, – повідомила вона подрузі. – Ми з Андрієм багато дітей хочемо.

Мати Насті не залишила заповіту. Ніби воно і зрозуміло – у неї єдина дочка, навіщо заповіт. Але Софія пам’ятала слова батька Насті, як він обіцяв, що вивчить її. І мати не могла не знати про цю обіцянку, вона мала оцінити самовідданість Софії – адже вона не поїхала вступати в інститут, а залишилася з нею…

Вперше за всі ці роки Софійка відчула себе зайвою і непотрібною. Хто вона така? Самозванка, яка намагалася прилаштуватися до чужої родини…

Вона тихенько встала і вирішила непомітно піти. У дверях її зустріла Настя.

-Вже йдеш?

-На роботу треба, – збрехала Софія.

Настя кивнула.

-А вчитися ти не передумала? – запитала вона.

Софія хотіла їй сказати, що вчитися довго і дорого, що час іде і що вона не в змозі собі дозволити просто вчитися. Але вона вирішила промовчати. Тоді Настя дістала з сумки якісь папери і простягла їх Софії.

-Що це? – запитала Софія.

-Твоя частина спадщини, – сказала Настя.

Софія мовчала, дивлячись на папери, наче це було щось незрозуміле.

-Ти ж не родичка, довелося платити податок, – пояснила Настя. – Я проконсультувалася з юристом, і ми з мамою оформили договір на тебе. Вибач, ти тоді сказала, що грошей тобі не треба, довелося трохи обманути. Пам’ятаєш, мама просила тебе щось підписати?

Отже ці гроші твої, і платити з них нічого не треба. Ти можеш сплатити за навчання або купити квартиру – як тобі хочеться.

-А чому вона мені нічого не сказала? – запитала Софія, а сльози вже самі собою котилися по щокам.

-Тому що вона знала, яка ти горда і самовіддана. І ще, – Настя взяла з полиці футляр, в якому лежали сережки – вони обоє любили їх з дитинства, знали, що ті дісталися матері Насті від бабусі. – Це також тобі.

-Ні! – вигукнула Софія. – Це ж сімейна цінність.

-Відкрий, – звеліла подруга.

Софія акуратно зсунула оксамитову кришечку. Всередині лежав листок із блокнота, на якому було написано добре знайомим їй почерком:

-Якщо я не встигну сама, віддай це Софії.

І тут вона згадала, як за тиждень до того, як не стало мами Насті, вона говорила щось про сережки.

Настя обняла Софію і сказала:

-Дякую тобі за все. Не знаю, щоб ми без тебе робили!

Вони обоє заплакали і обнялися, як рідні сестри…