Після того, що сказав їй Максим, Олена жодної хвилини не могла залишатися в цьому будинку. В будинку, який вважала своїм рідним. – Мамо, ти чого? – здивувалася донька. – Куди ми на ніч поїдемо? – Поліно, не слухай маму. Якщо вона хоче, то нехай і їде, – спокійно сказав Максим. – Доню, я повторюю тобі – ми їдемо! Прямо зараз! Збирай свої речі. Ми їдемо до бабусі! – сказала Олена. Поліна не розуміла, що відбувається

Після того, що Максим зараз сказав Олені, вона жодної хвилини не могла залишатися в цьому будинку. У будинку, який вважала своїм рідним.

-Мамо, ти чого? – здивувалася Поліна. – Куди ми на ніч поїдемо? Тату, що відбувається?

-Не слухай маму, доню. Якщо вона хоче, то нехай і їде, – спокійно сказав Максим.

-Поліно, я повторюю тобі, ми їдемо. Прямо зараз. Збирай свої речі. Бери підручники, одяг, все, що потрібно. Ми їдемо до бабусі і там ночуватимемо з тобою. Я тобі дорогою все поясню, – вже спокійніше, сказала Олена.

Поліна не розуміла, що відбувається.

-Мамо, тату, ви посварилися, чи що? А терпіти це все через вас я мушу? Молодці! – Поліна з образою дивилася на обох батьків.

-Поліно, заспокойся. Ми з мамою не сварилися, і тобі не треба нікуди їхати. Мама хоче пригод, ось хай і їде. А ти вдома залишайся. Завтра до школи відвезу тебе я. Мама подумає над своєю поведінкою спокійно і вирішить, що їй далі робити, – іронічно сказав Максим, не дивлячись на дружину.

-Мамо, я можу залишитися? – запитала з надією Поліна у мами.

-Поліно, ні. Я вже тобі сказала. Збирайся і ми їдемо, – продовжувала переконувати Олена дочку.

-Ну, все, досить. Олено, Поліна у себе вдома, нехай уроки вчить, а ти, якщо хочеш, їдь до своєї мами. Відпочинь.

Максим виставив Олену з кімнати Поліни і зачинив за собою двері.

-Ти що робиш? – запитав у коридорі Максим дружину. – Припини цю виставу. Їдь куди хочеш. Дочка залишиться зі мною, їй така мама не потрібна.

-Я її тут не залишу! – вигукнула Олена. – Вона поїде зі мною.

У цей момент Поліна вийшла зі своєї кімнати.

-Добре, тату. Я поїду з мамою. Я не можу залишити її зараз.

Максим зрозумів, що зараз краще відступити. Він все надолужить потім і Олена ще пошкодує про це рішення.

Минуло кілька тижнів.

-Мамо, Полінка зі мною не розмовляє. Образилася на мене, що ми з дому поїхали. Не розумію, як їй все пояснити.

-Олено, їй вже тринадцять років. Вона все розуміє, тільки прийняти цю дійсність не може, от і сердиться на тебе. Час пройде і все налагодиться, – заспокоїла свою дорослу доньку Тамара Сергіївна.

-Він їй учора дзвонив, додому знову кликав. Вона була готова туди їхати, я не дозволила.

-Ось це ти даремно. Нехай спілкуються. Він їй батько рідний, – зітхнула Тамара Сергіївна.

-Він нас зрадив.

-Не вас, а тебе. Поліна тут ні до чого. Не заважай. Вона тебе за це не любитиме.

-Може, ти і права, мамо. Як же я докотилася до такого. Майже п’ятнадцять років із ним прожила. Пилинки з нього здувало. Сніданок, обід, вечерю йому щодня свіжу готувала. Вдома чистота, все попрасовано, начищено. Про себе зовсім забула, тільки ним і Полінкою жила.

-Ну ось це ти даремно. Про себе забувати ніколи не треба. Потрібно завжди залишатися особистістю. Він у тобі дружину перестав бачити, тільки хатню робітницю. Сама винна.

-Мамо, та як же так. Я ж як краще хотіла, – заплакала Олена. – Ще й осуджувала сусідок наших, які то вбрання, то машини міняють, а Максим мені підтакував, згоден був, що це ні до чого.

Зрештою з Катькою зв’язався. Мама – ця Катька, вона нехороша. Вона тільки себе любить і гарне життя, а він на неї повівся. Ще так просто мені про це розповів, ніби я його повинна була, як мужик мужика зрозуміти.

-Ти теж, звісно, молодець. Віддала його цій Катьці. Так не можна. За своє боротися треба. Він заплутався, а ти й рада поступитися.

-Він зрадив мене. Я його не пробачу, – твердо сказала Олена.

-Не пробачу… У тебе дочка є. Подумай про неї, – зітхнула Тамара Сергіївна.

-Мамо, коли ми додому повернемося? – Поліна вкотре починала цю розмову.

-Поліно, я ж тобі все пояснила. Ми з твоїм татом більше не житимемо разом.

-Мамо, чому?

Олена не могла розповісти дочці про головну причину їхнього розлучення з Максимом. Поліна хоч і була доросла, але ця новина могла на неї погано вплинути.

-Мамо, я можу хоча б на канікули поїхати додому. У мене там усі подруги лишилися. Можу хоч із друзями поспілкуватись?

-Добре. На канікули я тебе відпущу, – заспокоїла доньку Олена. – Будь по-твоєму.

-Чудово, – закричала Полінка і побігла обдзвонювати своїх друзів.

Надвечір батько її забрав.

Олена дуже переживала, хоч би як він налаштовував дочку проти неї. У такому віці діти дуже все легко сприймають.

Наступного дня Олена кілька разів дзвонила дочці та розмовляла з нею. З голосу та настрою Поліни, Олена розуміла, що нічого не трапилося, все гаразд. Дочка провела весь день із батьком, він навіть скасував усі свої плани, щоби побути з нею. У них все нормально.

Наступного дня Поліна чекала у себе на подружок. В обід Олена поговорила з дочкою, та була у чудовому настрої і ось-ось мали прийти її подруги.

Потім Олена дзвонила, але Поліна слухавку не брала. Тільки ввечері Олені вдалося поговорити із дочкою.

Поліна якось дивно говорила з мамою, з одного боку, вона захоплено розповідала, як добре вона поспілкувалися з дівчатами, а з іншого, Поліна щось не договорювала.

Олена всіляко намагалася розговорити доньку, але та переводила розмову на іншу тему.

Поліна чекала на тата. Його ще не було. Потім вона сказала, що, здається, чує звук машини, що під’їжджає, і попрощалася з мамою.

Олена переживала за дочку. Але більше цього вечора дзвонити дочці не стала, відклавши розмову до ранку.

Вранці Олену розбудив дзвінок у двері. Вона швидко встала і відчинила двері. На порозі стояв Максим.

-Поліна у тебе? – з порога запитав він.

-Як це в мене, вона ж у тебе вчора була? – Олена здивовано дивилася на чоловіка.

-Не розказуй мені тут, – Максим зайшов у квартиру в пошуках дочки.

Прокинулися батьки Олени, вони дуже здивувалися, побачивши зятя.

Максим тим часом обійшов усі кімнати і, не знайшовши дочки, звернувся до Олени.

-Де ти її сховала?

Олена вже зрозуміла, що сталося щось недобре.

-Що ти зробив? Де моя дочка? Куди вона пішла?! – кричала вона.

Максим нарешті зрозумів, що Олена не знає, що сталося.

-Я вчора приїхав додому пізно з… Катериною. Вона хотіла познайомитися з Поліною. Подарунки її купила. Ми зайшли в дім. Поліни не було. На столі лежала записка:

«Татусю, зі мною все гаразд. Не хвилюйся, але ти зможеш мене побачити тільки тоді, коли помиришся з мамою».

-О котрій це було? – запитала Олена.

-Десь о восьмій годині, а що? – запитав Максим.

-Я з нею розмовляла востаннє о восьмій. Я зрозуміла, що щось не так, але не почала втручатися. Вчора в неї були подружки, може, вони їй щось сказали? Чому ти мені одразу не зателефонував?

-Я був певен, та й Катька так сказала, що це ти її забрала.

-Ну ти даєш. Катька сказала… Цій Катьці все одно на твою дочку. Вона й була рада, що її немає, але ти як так міг? Батько…

-Не треба сваритися. Я поїду до її подруг, може вона в них? – схопився Максим.

-Стій, я поїду з тобою. Сподіваюся, ти без Каті? – холодним тоном запитала Олена.

-Поїхали. Катя у себе вдома…

Дорогою Олена набирала номер дочки, але її телефон був вимкнений.

Незабаром вони під’їхали до будинку однієї з подруг Поліни. Дівчинка була вдома. Вона зізналася, що вона та ще одна подруга розповіли Поліні, що її батько має коханку. Поліна розплакалася і сказала, що вона не пробачить цього батькові.

Але потім вони заспокоїли її, сказали, що так у дорослих буває. Поліна начебто з цим погодилася, і вони пішли додому. Більше вона Поліну не бачила, але писала їй. Та відповідала. Дівчинка думала, що Поліна, як і раніше, вдома і навіть хотіла сьогодні запросити її до себе в гості.

Максим із Оленою вирішили відвідати й іншу подругу. Та помітно злякалася приходу Поліниних батьків. За кілька хвилин розмови дівчинка зізналася, що Поліна справді ночувала у неї.

Поліна всю ніч проплакала через батька. Вранці вона пішла. Дівчинка думала, що Поліна повернулася додому.

Максим з Оленою вийшли від дівчинки ще більше збентежені.

-Догрався? Це було того варте?

-Треба подавати заяву, – твердо промовив Максим. Пішли додому, звідти дзвонитимемо.

Олена слухняно побрела за чоловіком. Зайшовши до будинку, вони побачили, що світло у кімнатах увімкнене.

-Я вимикав, – тільки й зміг вимовити Максим і побіг у кімнату дочки.

Поліна сиділа на ліжку в піжамі, притиснувши до себе величезного ведмедя. Обличчя дівчинки було заплакане.

-Поліно! Слава Богу, ти тут, – мало не плачучи, сказав Максим.

Олена обняла дочку і заплакала.

Хвилин десять вони утрьох не могли говорити, осмислюючи те, що відбувається. Тільки в цей момент вони зрозуміли, що вони є єдиним цілим і нарізно їм не можна. Нарешті першою заговорила Поліна:

-Татусю, пробач мені, але я не можу жити і знати, що є якась тітка, яка приходить в наш будинок замість мами і тут хазяйнує. Я не можу прийняти це. Татусю, поверни все як було. Помирись із мамою. Я хочу жити в цьому будинку тільки з вами, – Поліна знову заплакала.

Олена з Максимом довго сиділи біля її ліжка, коли вона заснула, і гладили дочку по руці. Потім і їхні руки зійшлися, потім губи, а потім вранці вони прокинулися в одному ліжку.

Тим часом Поліна діловито зазирнула до кімнати батьків.

-Ти як, доню? – вигукнули в один голос Олена з Максимом.

-Спіть-спіть, все нормально. Мені здається, снився якийсь поганий сон, – усміхнулася задоволена Поліна, побачивши батьків поряд.

-Доню, я постараюся, щоб погані сни вам з мамою більше не снилися, – сказав Максим.

Потім він взяв телефон і стер із телефонної книжки номер Каті.

Але, на жаль, він не міг стерти з пам’яті дружини все, що їй довелося пережити.

Олена, добре подумавши, вирішила вибачити його…

Заради доньки…