Валентина Іванівна поверталася з магазину з двома важкими пакетами в руках. Жінка відкрила квартиру і ахнула. В коридорії стояли дві пари взуття, чоловіче та жіноче. Валентина поставила пакет із покупками на пуф, схопила брудну ганчірку біля входу і почала терти нею жіночі чоботи. – Мамо, що це ти робиш, – з кімнати вибіг син. – Навіщо ти витираєш чобітки Оксани? – Якої ще Оксани? – застигла здивовано Валентина Іванівна

– Молоко купив. У неділю Оксану приведу знайомитись. Сиру твого улюбленого не було, – вигукнув син із кухні, поки мати щось мила у ванній кімнаті, сподіваючись, що монотонність інформації не буде сприйнята.

Але Валентина Іванівна одразу ж закрила кран і вискочила в коридор.

– Яка Оксана? В неділю? Чому ти мовчав, що маєш дівчину? Сьогодні вівторок, а в мене нічого не готове! Квартира не мита, вечеря не запланована. А якщо вона некрасива чи не пара тобі? Та хіба можна так… Максиме?

– Мамо! Оксана прекрасна дівчина, вона мені дуже подобається. Вона ж знайомитися прийде, а не шукати пил, – виправдовувався син.

Розповісти про дівчину своїй матері сміливості хлопцю ніяк не вистачило. Валентина Іванівна, яка так завзято оберігала свого Максимчика від зазіхань усіляких вертихвісток, спонукало приховувати будь-які стосунки.

Жили матір із сином давно одні. Батька, що полюбляв загуляти, Валентина Іванівна виставила одразу, як Максима взяли у садочок. І оскільки любов і бажання дбати про когось, якими була переповнена жінка, дівати було нікуди, все було подаровано синові.

– Заяву ми вже подали, – тихо, майже собі під ніс пробурчав Максим.

– Яку таку ще заяву? – мати була готова схопити його паспорт і бігти туди, де син уже підписав якісь папери.

– Як яку? У ЗАГС! – дивувався син.

– Ти не запитав дозволу у мене, у найближчої людини. О, Максиме, ти мене не любиш… щось голова крутиться, – мама картинно сіла на диван і прикрила долонею голову.

– Що, мамо? Погано? – Максим кинувся за водою, – навіщо так хвилюватися, такий гарний привід.

– Гарний?

– Так! Ти так радієш, коли бачиш дітей на дитячому майданчику біля будинку.

– Так, Максиме, радію. Але це чужі діти. Почекай, – мама від своїх здогадів підскочила з дивана і підійшла до сина, – ти хочеш сказати, що… як там її… вагітна?

– Оксана, мамо, Оксана. Ні, Оксана не вагітна, але ми працюємо в цьому напрямі, – усміхнувся син.

– О Боже! Він працює в цьому напрямку, – мама знову демонстративно стрибнула на диван, – давай вже воду, щось зовсім зле стало.

– Мамо, ну що ти!

– То це ти все це затіяв, а не я! Бери папір, меню на неділю складатиму і план прибирання. Сідай, наречений, сідай.

Мати спеціально вигадувала нові і нові завдання для сина, сподіваючись, що він відмовиться від своєї ідеї про знайомство і можна буде відтягнути все до невизначеного часу. Але син лише записував на лист усі доручення та мовчав.

Тиждень добігав кінця, робочі дні переключилися на вихідні, настала неділя. В ранковій метушні Валентина Іванівна згадала, що так і не випила філіжанку кави – обов’язковий атрибут її гарного настрою. Але, зазирнувши в баночку, де зберігалися зерна улюбленого напою, жінка засмутилася. Три зернятка настрою не покращать.

– Так, – думала Валентина Іванівна, – Максим уже пішов і каву швидко не привезе. Поїхав за своєю Оксаною кудись дуже далеко, начебто не можна було вибрати наречену ближче до будинку, щоб не мотатися у вихідні та не брехати, що підробляє. Доведеться йти в магазин самій, інакше чудового настрою до кінця вечора і не буде.

Валентина Іванівна вийшла з дому і пішла не надто поспішаючи, щоб якнайдовше не приймати те, що має статися. Після магазину жінка зупинилася поговорити із сусідкою і вилити їй усю скорботу, що навалилася на неї, ще молоду матір, у вигляді чергової вертихвостки.

У коридорі стояли дві пари чобіт. Помітивши жіночі, поряд із взуттям сина, Валентина Іванівна ахнула. Вона поставила пакет із покупками на пуф і перекинула жіночу пару взуття. Потім схопила брудну ганчірку біля входу і почала терти нею чужі чоботи.

– Мамо, це ти? А ми думали де ти. Що це ти робиш?

Від несподіванки Валентина Іванівна кинула ганчірку на підлогу:

– Ось чобітки ваші протираю, забруднилися з дороги, – і невдало переступивши, схопилася за ногу.

– Ой-е-е-е, синочку.

Максим підбіг до матері, а в цей момент у дверях кімнати з’явилася дівчина. Мама, незважаючи на ногу, що не вщухає, оцінила дівчину: оглянула знизу вгору, затримавшись трохи довше на обличчі, а потім для уточнення зверху вниз.

Щось дуже знайоме було у цій дівчині. Чимось вона нагадувала Валентину Іванівну в молодості. Той же типаж фігури, фарбоване волосся, яскравий макіяж.

– Ідемо до кімнати, зараз подивимося.

– Оксано, прибери альбоми з дивану.

Оксана заметушився, звільнивши місце, і навіть поправила накидку, що збилася.

Ногу син оглянув, переконавшись, що все гаразд, а потім, видихнувши, представив дівчину.

– Мамо, це Оксана.

– Я зрозуміла.

– Здрастуйте, Валентина Іванівна, рада познайомитися.

– Доброго дня. Тепер на стіл я накрити не зможу…

– Я накрию, ви сидіть, не турбуйтеся, так тепло мене зустрічаєте, готувалися, обід, ці чоботи…

– Так? Ну добре, мій Максим вам покаже все. Обідатимемо тут і Валентина Іванівна вказала пальцем на місце поряд.

Молоді заметушилися. Валентина Іванівна попросила приготувати їй каву, щоби підняти собі настрій.

Дуже швидко у кімнаті з’явився стіл, скатертина, прилади. І стіл став наповнюватися їжею, різноманітною, навіть тією, що Валентина Іванівна не готувала, мабуть, невістка щось привезла з собою.

За обідом багато говорили, спочатку все більше серйозно, але потім почали жартувати. І матері навіть на секунду здалося, що так було завжди, що це не перший і не останній їхній недільний обід.

– А жити ви, де збираєтесь? – Вирішила уточнити Валентина Іванівна в той самий момент, коли син поклав у рот великий шматок торта. Вона зробила це навмисне, щоб почути Оксану.

– Максим запропонував у нього, точніше у вас, щоб назбирати на перший внесок, я винаймаю квартиру. Але якщо ви проти…

– З чого раптом, я не проти, я дуже рада, – усміхнулася мати, будуючи грандіозні плани щодо повернення сина тільки для особистого володіння.

– Мамо, дякую, ми, як тільки, так одразу!

– Прожуй, спочатку, а потім радій, – відповіла мати.

Невістка потім сама прибрала зі столу, посуд помила.

– Валентина Іванівна, а можна я вас мамою називатиму?

– Мамою?

– Так. У вас же не було дочки, а тепер буде, – усміхнулася Оксана, притискаючись до Максима.

Валентина Іванівна розгубилася і навіть спробувала усміхнутися у відповідь.

– Я колись свекрухою стану, такою ж як ви буду. Як добре ви мене прийняли, прямо камінь із душі, як рідну. Дякую, матусю, – Оксана підійшла до Валентини Іванівни і обняла її за плечі.

Що ж лишилося Валентині Іванівні? Прийняти!

І жили вони душа в душу, доки молоді не купили окремої квартири, але це вже інша історія.