Вадим повернувся з роботи. Юля, налила йому борщ і сіла поряд: – Нас у гості запросили, – почала Юля. – Моя подруга Ганна. Вадим підняв голову: – Хотів завтра відпочити. – Та там і відпочинеш. До села недалеко. – Добре, поїдемо! – махнув рукою Вадим. – Тільки треба купити все, бо живе Ганна небагато, – сумно сказала Юля. У суботу вранці виїхали. Ось і рідне село Юлі. Під’їхали до будинку Ганни і застигли. – Це що будинок твоєї подруги? – здивовано спитав Вадим у дружини

Вчора чоловік на карту зарплату отримав. Так хочеться проїхатися машиною по магазинах, але чоловік на роботі. Сина свекруха забрала на вихідні. Сидіти вдома одній, коли гроші на картці є, просто нестерпно. Юля вкотре виглянула у вікно:

«Картка у мене, схожу хоч за продуктами. Чоловікові смачний обід приготую. Треба йому зателефонувати».

Дістала телефон:

– Вадиме, ти скоро повернешся?

– Кохана, сьогодні ще п’ятниця. Ти не забула?

– Думала, ти раніше повернешся. По магазинах проїхалися б.

– Юля, завтра. Якщо хочеш, можеш сьогодні прогулятись, але без мене.

– Добре, любий!

Поклала телефон у сумочку і почала збиратися.

***

Юля просто заходила до магазинів. У продовольчих щось купувала. Зайшла подивитись одяг, незабаром осінь – треба прицінитися.

Підійшла до чергового відділу. Якась жінка розглядала шуби. На обличчі Юлі майнула поблажлива усмішка:

«Судячи з зачіски і одягу, село-селом, а дивись он, теж шуби розглядає».

Жінка різко відійшла від шуб і випадково зачепила Юлю:

– Обережніше не можна! – обурилася міська і раптом вигукнула. – Аня!

Та вдивилася в обличчя міської красунь, її рот злегка відкрився:

– Юля?! Це ти?! Яка гарна!

– Аня, скільки ми з тобою не бачилися?

– Років п’ятнадцять.

– А ти що так у нашому селі й живеш.

– Так. Із чоловіком приїхала. У нього тут якісь справи. Мене взяв із собою. Ось гуляю магазинами.

– Ходімо до мене в гості! Я тут недалеко живу.

– Якось незручно! – засоромилася Ганна

– Та годі тобі! Пішли!

– Добре, зараз Віктору подзвоню.

– Якому Віктору?

– Чоловікові. Пам’ятаєш неподалік від нас жив.

– Ти вийшла заміж за Віктора? – Здивувалася Юля.

– Так.

– Так він же нижчий за нас зростом?

– Після служби витягнувся. На півголови вище за мене.

– Ну, Аня! Дзвони швидше своєму!

Та з усмішкою на обличчя натиснула виклик і приклала телефон до вуха:

– Вітя, ти знаєш, кого я зараз зустріла? Юлю.

– Передавай їй вітання.

– Вітя, ти ще довго там пробудеш?

– Години три – не менше.

– Я до Юлі в гості схожу.

– Звичайно звичайно!

***

Юля завела подругу у свою трикімнатну квартиру з євроремонтом:

– Одягай капці! Заходь! – а в самої майнула думка. – «Нехай позаздрить».

Пройшлися кімнатами, вийшли на балкон. З восьмого поверху було видно досить багато міста. Постоявши на балконі, повернулися до кімнати:

– Ну як? – гордо спитала Юля.

– Гарно у тебе! Все місто видно.

– А ти там, у селі, де живеш?

– Перші роки у батьків Віктора жили. Потім, син народився, поряд будинок стали зводити. Де Микитенки жили. Пам’ятаєш, старий зі старенькою? Його не стало, а бабуся нам свій будиночок продала і до дочки до міста поїхала. Ми будинок довго зводили. Батьки і його, і мої допомагали. Вселилися, коли вже народилася дочка.

– У тебе двоє?

– Четверо вже: двоє хлопчаків та дві дівчинки.

– Як ти з ними справляєшся? Тут з одним стільки проблем.

– Справляюсь

– Пішли на кухню! – Підштовхнула Юля подругу. – Там поговоримо, заодно пообідаємо.

Зайшли на кухню. Хазяйка дала можливість помилуватися подрузі і кухонним гарнітуром, і імпортним холодильником.

– Сідай!

Юля заварила чай. Дістала з холодильника ковбасу, сир, шоколадні цукерки, кивнула головою:

– Чим твій Віктор займається?

– На фермі працює…

– Ех, Аня, Аня, – зупинила подруга. – Адже я кликала тебе з собою до міста. – Мій Вадим уже начальником цеху на нашому заводі працює. Ми з ним познайомилися, коли він ще в інституті на останньому курсі навчався. У нього багато друзів. Взяла б когось із них, і ти жила б зараз у нормальній квартирі.

– Ні, Юля, я свого Вітю люблю.

– Ну, кожному своє! Я одного родила. Йому вже тринадцять років.

– Моєму старшому теж тринадцять, – вставила Ганна.

– Так, у тебе, крім нього, ще троє. Ти з ними мабуть і життя не бачиш.

– Важко, звісно. Але поряд дві бабусі. Допомагають трохи.

– А ми з Вадимом, майже щороку на море їдемо. І в Одесі були. Раз навіть у Туреччину їздили.

– Ми з Віктором теж на море мріємо поїхати. Ось діти підростуть.

– Ой, Аня, співчуваю тобі! Із чотирма дітьми про море лише мріяти можна. Ти що ковбасу не їси?

– Ой, Юля, мені твої цукерки сподобалися. А ковбасу щось не хочу.

– Ти їж, їж! Я поки що м’ясо поставлю варити. Чоловік із роботи скоро прийде. Він у мене цілими днями на заводі пропадає. Приходить додому голодний.

– Юля, я, мабуть, піду, – подруга встала з-за столу.

– Аня, куди ти? Ми ще не поговорили нормально.

– Мій, певно, вже чекає, – підійшла обняла подругу. – Юля, завтра субота. Приїжджайте до нас із чоловіком та сином, із ночівлею. Ти коли востаннє на малій батьківщині була?

– Давно вже. Там у мене нікого немає.

– Ось і приїжджайте завтра!

– З ночівлею…, – на обличчі Юлі з’явилася мрійлива посмішка. – Аня, незручно.

– Якось розмістимося! Давай твій номер! Я тобі подзвоню.

– Записуй!

Подруга записала номер телефону, попрощалася та пішла. А перед очима Юлі спливло дитинство в рідному селі, куди було б непогано, справді, з’їздити.

***

Увечері повернувся чоловік. Юля, налила йому борщ і сіла поряд:

– Вадиме, я сьогодні подругу дитинства зустріла.

– Добре, – кивнув той головою, продовжуючи смакувати борщ.

– Вона все ще у нашому селі живе.

– Угу! – почулося у відповідь.

– Вадим, давай завтра до них у гості з’їздимо.

Чоловік підняв голову:

– Хотів завтра відпочити.

– То там і відпочинеш. До села лише сто кілометрів. І Дениса візьмемо. Що він усі літні канікули у бабусі у місті.

– Що за відпочинок? Туди назад…

– Так ми з ночівлею поїдемо.

– З ночівлею? – На обличчі чоловіка з’явилася мрійлива посмішка.

– Ну, Вадиме…

– Гаразд, – махнув рукою. – Поїдемо!

– Вадиме, тільки треба подарунки купити. Має четверо дітей. Старший ровесник нашому Денису. Інші менше. Живуть, звісно, ​​небагато.

– Ну, сходи! Купи!

– Вадим, мабуть, треба й ігристе купити. Пішли разом!

– Пішли, – відповідно кивнув головою чоловік.

***

У суботу вранці забрали у бабусі сина. Сіли до свого «Рено» і поїхали на малу батьківщину Юлі.

Настрій у всіх радісний. Цього літа на море їхати не планували, то хоч на вихідні на природу з’їздити.

Ось і рідне село Юлі. Але як тут усе змінилося? Хатинки, в якій вона жила вже немає , на її місці величезний будинок стоїть.

Під’їхали до будинку батьків Віктора. Будинок на місці. А ось поряд, де раніше старі Микитенки жили величезний двоповерховий котедж. Юлі навіть розгубилася, але біля воріт стоїть її подруга й усміхається.

– Це що будиночок твоєї подруги? – здивовано спитав Вадим у дружини.

– Схоже на це, – розгублено промовила та.

Зупинилися вийшли із машини. Подруги обнялися:

– Це що ваш будинок? – Здивовано запитала Юля.

– Так.

Тут і сам господар будинку вийшов:

– Ой, Юля, яка ти красива!

– Вітя, тебе й не впізнати, – схаменувшись, представила. – Це мій чоловік Вадим.

Чоловіки привіталися, господар одразу запропонував:

– Вадим, ти зажени машину надвір. Сьогодні ми вас нікуди не відпустимо. Зараз ворота відчиню.

Відчинив. А у дворі великий джип стоїть.

– Став, поруч! – скомандував господар.

Поставив Вадим свою машину, куди той вказав, і така його машина маленькою та непоказною стала здаватися.

Тут і хлопці з дому вибігли. До Дениса підійшов хлопець, його ровесник, тільки міцніший і в плечах ширший. Познайомились і пішли кудись у город. А господарка подругу з чоловіком у свій будинок завела, на другий поверх піднялися.

– Ось ваша кімната буде, – і вказала рукою. – Туалет і ванна, он, наприкінці коридору.

Зайшли до кімнати. Простора. Ліжко, шафа і навіть телевізор невеликий.

– Розташовуйтесь! І виходьте на город. На свіжому повітрі посидимо.

Зайшли до кімнати. Юля до вікна підійшла:

– Ой, дивись! Наш Денис, із їхнім старшим шашлики смажать.

– Т-а-а-к! – Похитав той головою. – Дивлюся, твої друзі далеко не бідні.

***

За півгодини всі сиділи в альтанці. На столі стояли шашлики. Лежала нарізана домашня ковбаса. Юля спробувала та зрозуміла, чому вчора її подруга міську ковбасу їсти не стала.

– Пригощайтеся, пригощайтеся! – запрошувала господиня. – Це все із нашої ферми.

– У вас своя ферма? – поцікавився Вадим.

– Так. Вся рідня і моя, і його там працює.

Тут і родичі почали підходити. Юлю тут ще пам’ятали.

***

Застілля до ночі тривало. За північ гості попрямували до відведеної їм кімнати.

– Які вони всі дружні і як у них добре, – зітхнула Юля. – Я їм навіть заздрю.