Ніна поїхала в гості до подруги Ірини. – Ну, нарешті, давно не бачилися, – зраділа Ірина побачивши Ніну. – Гарно виглядаєш. Розповідай, у чому причина? – Та вчора зателефонувала Сергію, однокласнику нашому. Він мені настрій і підняв, – радісно сказала Ніна. Ірина сиділа застигши і мовчки дивилася на подругу. А потім прошепотіла: – Ніно, ти що, не знала, що Сергія вже рік, як нема? – Як це? А з ким я тоді розмовляла? – нічого не розуміла Ніна

– Мамо, ну що ти таке кажеш? Як це тобі поговорити нема з ким? Я ж тобі двічі на день дзвоню, – стомлено запитала дочка.

– Та ні, Світланко, що ти, я хіба про це, – Ніна Андріївна сумно зітхнула, – просто не лишилося в мене ні друзів, ні знайомих мого віку. З мого часу.

– Мамо, не кажи нісенітниць. У тебе є подруга шкільна Ірина. І взагалі, ти дуже сучасна і виглядаєш набагато молодшою. Ну мамо, ну ти чого?, – засмутилася дочка.

– Ти ж знаєш, Ірина нездужає, вона телефоном не може говорити. А живе вона далеко, на іншому кінці міста. Ми ж утрьох дружили, пам’ятаєш, я тобі розповідала. Так от Маринки вже немає давно. Вчора Таня із сусідньої квартири зайшла. Я їй чай запропонувала, вона гарна жінка, часто до мене заходить. Вона збігала, булочки принесла – пекла для своїх. Про дітей розповіла, про онуків. У неї теж онуки, хоча вона за мене років на п’ятнадцять молодша. Але в неї зовсім інші спогади про дитинство, школу.

А мені так хочеться поговорити з ровесниками, такими ж, як я, – Ніна Андріївна говорила все це доньці, але чудово усвідомлювала, що її дочка не зрозуміє. Молода ще. Її час ще не прийшов, ще так не тягне на спогади. Світлана дуже хороша, дбайлива, справа не в ній.

– Мамо, у мене на вівторок квитки в театр є. Пам’ятаєш, ти хотіла піти? І хватить сумувати, одягни свою бордову сукню, ти в ній просто красуня!

– Добре, Світлано, все добре, це я так, сама не знаю, що на мене найшло, бувай, завтра зідзвонимся. Лягай спати раніше, а то зовсім не висипаєшся, – Ніна Андріївна змінила тему.

– Так, мамо, бувай, добраніч, – і Світлана відключилася.

Ніна Андріївна мовчки дивилася у вікно на мерехтливі вечірні вогні.

Десятий клас, весна. Стільки планів. Як недавно це було. Її подрузі Ірині подобався Сергій з їхнього класу. А Серегію подобалася вона, Ніна. Він дзвонив їй увечері на домашній телефон, кликав погуляти. Але Ніна вважала його просто другом, навіщо його обнадіювати.

Потім Сергій пішов служити. Повернувся, одружився. Він жив у старому домі, поверхом нижче Ірини. І телефон у нього був… домашній. Номер… Ніна Андріївна набрала номер, що згадався. Гудок пішов не одразу, потім хтось мабуть зняв слухавку. Спочатку був якийсь шурхіт, а потім їй відповів ….. тихий чоловічий голос:

– Алло, я вас слухаю, кажіть.

« – Може, вже пізно? Навіщо я йому зателефонувала? Може, Сергій мене вже й не пам’ятає, чи це взагалі не він! – думала Ніна Андріївна»

– Доброго вечора, – голос Ніни Андріївни від хвилювання був з невеликою хрипотою.

У телефоні знову щось зашаруділо, і раптом вона почула здивоване:

– Ніна? Невже це ти? Звичайно ти. Я твій голос ніколи не забуду. Як же ти знайшла мене? Я тут взагалі випадково.

– Сергію, впізнав!, – на Ніну наринула хвиля радісних спогадів. Її давно ніхто не називав на ім’я, тільки “мама”, “бабуся”, або “Ніна Андріївна”. Ну, як тільки Ірина.

А просто “Ніна” звучало так чудово, по-весняному, немов і немає цих прожитих років.

– Ніно, як ти поживаєш? Я так радий тебе чути, – ось цим словам вона дуже зраділа. Переживала, що не впізнає, що вона буде недоречною.

– А пам’ятаєш десятий клас? Як ми з Вітктором Микитенком вас з Іриною на човні катали? Він веслами руки натер і ховав. А потім морозиво їли на набережній. Музика грала, – голос Сергія був тихий, мрійливий.

– Пам’ятаю, звичайно пам’ятаю, – Ніна щасливо засміялася, – а наш похід із класом у ліс із ночівлею? Як ми консерви не могли відкрити, а їсти так хотілося!

– Ну, так, – підхопив її сміх Сергій, – а Василь відкрив, потім ще пісні під гітару біля багаття співали, пам’ятаєш? Я потім вирішив грати на гітарі навчитися.

– І як, навчився?, – Голос Ніни дзвенів молодістю від спогадів, що нахлинули на неї. Сергій ніби відродив їхнє спільне минуле, згадуючи все нові й нові подробиці.

– А як ти зараз?, – Сергій запитав, і одразу сам відповів, – втім, що я питаю, по голосу ж чутно, що ти щаслива. Діти, онуки? Так? І так само пишеш вірші? Пам’ятаю пам’ятаю!

Ти завжди була, як сонечко! Поруч із тобою можна зігріти душу, не замерзнеш. Добре твоїм близьким, така мама та бабуся – просто скарб.

– Та годі, Сергію, захвалив! Минув мій час, я…

Він зупинив її:

– Перестань, від тебе така енергія, мені аж в слухавку віддається! Жартую. Не вірю, що ти втратила смак життя, не схоже. Отже, твій час ще не вийшов. Тож, Ніно, живи та радій. Сонце світить тобі. І вітерець хмари по небу жене для тебе. І птахи співають для тебе!

– Сергію, ти все такий же романтик, а ти як? А то я все про себе, та про себе …., – Але в телефоні раптом щось зашаріло, клацнуло і він відключився.

Ніна Андріївна посиділа з телефоном у руці, хотіла передзвонити, але вирішила, що все ж таки незручно, пізно. Потім, іншого разу.

Як же добре вони з Сергієм поговорили, скільки згадали… Від різкого дзвінка Ніна Андріївна навіть здригнулася. Онучка.

– Так, Оксано, привіт, не сплю. Що мама сказала? Ні, у мене хороший настрій. Ми з мамою на виставу підемо. Зайдеш завтра? Добре, чекаю тебе, бувай.

У чудовому настрої Ніна Андріївна лягла спати. У голові було стільки планів! Засинаючи, вона складала рядки нових віршів.

Вранці Ніна Андріївна вирішила відвідати подругу Ірину. Кілька зупинок на трамваї, зрештою, вона ж ще не стара.

Ірина дуже зраділа:

– Ну, нарешті давно обіцяла. Ого, ти купила торт? Мій улюблений! Ну, розповідай, – Ірина важко видихнула, приклавши руку до грудей. Але тут же махнула рукою:

– Все добре, мені краще. Ідемо пити чай. Ніна, ти якась молодша. Розповідай, у чому річ?

– Не знаю, п’ята молодість, ти уявляєш, – Ніна почала розпаковувати торт, – вчора випадково зателефонувала Сергію. Ну ти пам’ятаєш, твоє кохання в десятому класі? Він як почав згадувати, я вже й забула багато. Ти чого мовчиш, Іра, що, знову погано?

Ірина сиділа застигши і мовчки дивилася на подругу. А потім прошепотіла:

– Ніно, ти що, не знала, що Сергія вже рік, як нема? Та й жив він у іншому районі, він із цієї квартири давно вже поїхав.

– Та ти що? Як це? А з ким я тоді розмовляла? Адже всі подробиці нашої юності згадав. У мене до розмови поганий настрій був.

А поговорила з ним, і зрозуміла, що наше життя триває, що не все ще, є ще й сили, і смак життя. Як же так?, – Ніна не могла повірити, що Сергія немає:

– Але ж його був голос, я ж чула. Він так добре сказав: “Сонце світить для тебе. І вітерець хмари по небу жене для тебе. І птахи співають для тебе!”

Ірина похитала головою, явно сумніваючись в тому, що розповіла подруга. І раптом заявила:

– Ніно, не знаю вже, як так вийшло, але схоже, і справді це був він. Його слова, стиль. Сергій любив тебе. Думаю, він хотів підтримати тебе….. звідти. І, схоже, йому це вдалося. Я тебе такої веселої та енергійної давно не бачила.

І Ніна радісно усміхнулася.