Олег Сергійович приїхав додому. Він підійшов до своєї квартири, як раптом побачив, що там встановили нові двері! Він натиснув кнопку дзвінка. В замку заскреготів ключ, двері відчинилися і на порозі зʼявилася його Надійка. Вона глянула на чоловіка і застигла від здивування. – Олежику… – тільки й сказала вона. Раптом з квартири почувся чоловічий голос: – Надя, хто там прийшов? На порозі з’явився друг Олега – Іван, у футболці і шортах! Олег застиг від здивування

Олег Сергійович останнім часом все більше уникав свою дружину.

Але так як він все ж таки мав совість, то старався виправдати і пояснити свою поведінку.

-Надя, зрозумій мене, пробач мені, – говорив він дружині. – Ти гарна жінка, можна сказати прекрасна. Ми з тобою прожили довге життя, виростили сина. Але з нею я відчув, що знову ніби як оживаю! Доля дала мені подарунок, і я не можу його так легко відкинути!

Надія Василівна зі сльозами на очах дивилася на чоловіка.

-Олежику, як же ж так? – казала вона. – А як ти харчуватися будеш? Вона ж зовсім молоденька дівчина! Вона що варитиме кашу і слідкуватиме за твоїм здоров’ям?

Олег Сергійович почав дратуватися.

-Надя, ну яка каша?! З нею я також стаю молодим й енергійним. Вона для мене, як сонячний промінчик! Я забуваю про кашу, про все. Хіба я можу таке відкинути? Хіба можу?

Дружина заплакала і крізь сльози сказала:

-Ти хоч шкарпетки теплі візьми, капці ще…

Олег Сергійович здивовано глянув на Надю.

-Надя, та від тебе чоловік іде, а ти про якісь капці! – сказав він. – Ну не можна ж так! Ну, заспокойся, заспокойся… Все буде добре…

Надія Василівна плакала і нічого не відповідала.

Чоловік скористався паузою у їхній розмові і швидко вийшов за двері.

Надія трохи поплакала і розгублено промовила, дивлячись на двері:

-Олежику, ти ж капці не взяв….

…Валя була гарною дівчинкою і навіть не припускала, що може викликати в комусь якісь переживання.

Їй справді подобався підтягнутий високий Олег Сергійович.

Чоловіку було п’ятдесят два роки. У нього було гарне обличчя і густе волосся, трошки з сивиною.

Вона вчилася в інституті і жила в гуртожитку.

Він працював там же викладачем. Був талановитий і промовистий.

Дівчата в нього періодично закохувалися, але викладач з усіма був стриманий і доброзичливий.

Валя щиро захоплювалася розумним викладачем. Сідала на його заняттях на перший ряд і не відводила від чоловіка очей.

Він теж звернув увагу на гарну студентку, завжди відповідав на вітання, якщо зустрічалися в коридорі, вчасно перевіряв усі її роботи і взявся допомагати у написанні курсової роботи.

Валя нічого спеціально й не робила, розрахунку ніякого не мала і на всі натяки подружок з приводу того, що викладач у неї закохався, махала рукою і говорила, що такій цікавій людині не може сподобатися простенька дівчина з села, якою вона себе і вважала.

І ще як вона помилялася! Бо незважаючи на все, вона подобалася Олегу Сергійовичу дедалі більше.

Особливо її струнка фігура і гарна зовнішність. Сірі очі її блищали, рожеві губи посміхалися.

Вона була юною, енергійною і задоволеною життям дівчиною.

Викладачеві все частіше хотілося замість лекцій, поцілувати Валю і піти з нею десь прогулятися.

Нарешті, і сама Валя все це помітила.

З усією щирістю і простотою юності вона посміхнулася Олегу Сергійовичу, а він запросив молоду студентку на якусь виставку.

Вони стали відвідувати виставки, музеї, кіно…

Одного разу Олег Сергійович набрався сміливості, і вони завітали до квартири його приятеля Івана Вікторовича, поки той був на дачі…

Там у них все і сталося…

Від такого щастя чоловік і пішов від дружини. Винайняв квартиру для себе і молодої коханки.

Дружина Олега Сергійовича – Надія Василівна була абсолютно не сучасною жінкою.

Вона від природи була ласкавою, доброю і турботливою.

Насамперед вона завжди думала не про себе, а про чоловіка і сина.

Вона пишалася своїми хлопчиками, захоплювалася.

Для неї було цілком природно робити для них все, що в її силах.

Вона готувала вранці корисну вівсяну кашу для чоловіка.

Син любив сирну запіканку, і вона не лінувалася її готувати. Ретельно вибирала у магазині продукти, читаючи з чого складається ковбаса.

Уважно стежила за свіжістю молока і сметани. Прала і прасувала їхні речі.

Надя буквально розквітала, коли бачила, що її чоловіки веселі, здорові, займаються своїми справами і навіть подобаються іншим жінкам.

За таке ставлення до життя подруги Наді казали, що вона недалекоглядна і нерозумна.

Вона й не сперечалася, продовжуючи займатися тим, що любила і вміла робити найкраще – дбати про своїх близьких.

Син виріс, вивчився. Влаштувався на роботу.

Потім познайомився з дівчиною, закохався і переїхав до неї.

Не часто дзвонив матері, а заїжджав приблизно раз на два тижні.

Чоловік з молодою коханкою з’їхав на орендовану квартиру…

Тепер, коли дбати стало ні про кого, Надія Василівна тільки й ходила цілими днями засмучена і без настрою.

Ну воно й зрозуміло чого!

Працювала вона вдома. Сиділа сама в квартирі і весь час думала – навіщо їй таке життя потрібне? Для чого?

Вона спробувала жити для себе – купила нові речі, ходила на прогулянки в парк вранці, навіть збиралася поїхати у відпустку в іншу країну, але зауважила, що нічого з цього її не тішить і не приносить задоволення.

Якось вона помітила на вулиці цуценя. Не роздумуючи, вона принесла його додому, викупала і наступного дня повезла до ветеринара.

Цуценя оглянули і сказали, що воно слабеньке, але, загалом, здорове.

Порекомендували трохи підгодувати і привезти через деякий час на огляд.

Надія повезла його назад додому і почала доглядати.

Сумні думки потихеньку почали йти, бо песик, як ніхто інший, зумів допомогти Надії Василівні знову знати сенс життя.

Він відгодувався, став бігати по квартирі, гавкати і гризти все підряд – капці, туфлі, дерев’яні ніжки табуреток і ремінь, який забув її чоловік.

Песик виявився веселим, хитрим і зовсім невихованим.

Поки вона вчила хорошим манерам, він встиг розкидати кілька подушок і зіпсувати диван.

У Надії Василівни з’явилася шляхетна мета – зробити з цього цуценяти захисника й охоронця.

Мета була шляхетна, але важкоздійсненна.

Зате їй стало не нудно гуляти в парку, а спортивний костюм, светр і джинси вона придбала не просто так, а для того, щоб невихований песик не забруднив гарний одяг, стрибаючи на нього за будь-якої погоди на вулиці.

Якось, гуляючи ввечері з ним, вона почула, як її хтось кличе.

Надія повернула голову і побачила колегу чоловіка – Івана Вікторовича. Чоловік підійшов до неї, привітався.

-Вирішили собачку завести? – запитав чоловік.

-Та от знайшла собі скарб! – посміхнулася Надя. – Невихований виявився! Тепер ось гуляти ходимо. А то вдома нудно стало – син у дівчини своєї живе. Чоловік… – тут вона замовкла і запитливо подивилася на свого супутника. – Та ви чули, напевно.

Іван Вікторович мовчки кивнув головою.

Вона зам’ялася, а потім все ж таки зважилася запитати:

-Не знаєте, як він там?

Іван Вікторович уважно на неї подивився і стримано відповів:

-Не знаю. На роботі в нього ніби все нормально.

Жінка опустила голову, щоб приховати сльози, що з’явилися на її очах. Відвернулась, дістала хустку.

-Надія Василівно, я вас хотів попросити про одну річ, – раптом сказав чоловік. – Ви не допоможете мені вибрати костюм? А то звернутися нема до кого. У доньки весілля скоро. Дружина ж моя… Та ви самі знаєте… Не стало її…

Надія Василівна задумалась.

-Допоможу, – нарешті відповіла вона. – Тільки підемо в суботу. Мені роботу треба встигнути доробити.

До неї підбіг песик, вона попрощалася з Іваном Вікторовичем і пішла додому.

А він стояв ще якийсь час і дивився їй вслід…

Олег Сергійович спочатку був цілком щасливий зі своєю молодою подругою.

Валя щиро захоплювалася розумом свого досвідченого друга і дивилася на нього знизу вгору.

У коханні вона була щедра і спокуслива своєю молодістю та красою.

Любовне захоплення вона висловлювало голосно і сусіди іноді стукали їм у стіну.

Після ​​ночі рано-вранці вона була свіжа, як троянда і, весело наспівуючи, готувала йому і собі яєчню з ковбасою, робила салат з огірків і все це щедро поливала майонезом.

Взимку вона просила ходити з нею на ковзанку, а вночі їй іноді хотілося романтики, і вона пропонувала Олегу Сергійовичу прогулятися нічним містом, щоб відчути і зрозуміти, як вона говорила, дух міста.

Олега Сергійовича вона називала Олежиком.

Через півроку кохання й романтики Олежик помітив, що він трохи заслаб від такого харчування і від постійного недосипання…

Одного разу сусідка знизу, літня жіночка, зустрівши його біля ліфта, висловила претензію:

-Ви б, шановний, навчили свою дочку ночами пристойно поводитися. А то репетує, спати людям не дає. Як ви тільки терпите таку поведінку? Водить кого попало, а ти не спи ночами…

Олег Сергійович роздратовано відповів:

-Не ваша діло! Вона доросла, між іншим!

Бабуся зайшла в ліфт, а на прощання буркнула:

-На вигляд пристойна людина, а виховав таку дочку…

Двері ліфта за ними зачинилися, а Олег Сергійович в поганому настрої поїхав на роботу.

Увечері, коли він втомлений повернувся з роботи, весела Валя варила магазинні вареники. Радісно посміхаючись, вона вийшла до нього назустріч і обняла:

-Олежику, привіт, а я вареники варю.

-Добре, вареники так вареники, – похмуро буркнув він і став роззуватися і знімати верхній одяг.

-Олежику, в чому справа? – здивовано запитала Валя. – Чим ти незадоволений? Я щось зробила не так?

Він нічого не відповів і пішов на кухню. Вареники вже зварилися. Валя розклала їх на дві тарілки і щедро, як завжди, полила зверху майонезом.

Подумала трохи і додала до нього кетчуп.

Олег Сергійович відсунув свою тарілку, налив собі чаю і намазав хліб маслом.

-А вареники ти що, не будеш? – запитала Валя. – Можна тоді, я з’їм твою порцію?

Він кивнув, взяв чашку з чаєм і пішов у кімнату готуватися до завтрашніх занять.

Задоволена і сита Валя незабаром прийшла за ним.

Вона сіла поряд і поклала голову йому на плече.

-Нам так добре разом, правда Олежику? – заворкотіла вона.

Олег промовчав, бо вже почав у цьому сумніватися…

Ближче до літа Олег Сергійович зрозумів, що настав час щось робити зі своїм життям. Він дуже втомився від всього.

Його студенти, нарешті, склали заліки й іспити, і він пішов у відпустку.

На той час Валя зібралася провідати свою рідню в іншому місті.

Він зворушливо з нею попрощався, дав грошей і сказав, що в нього заслабла дружина і він, як справжній чоловік, повинен повернутися і доглядати її.

Валентина його доброту оцінила, гроші взяла та й поїхала в рідне місто щасливо і весело проводити канікули.

За цей час літній коханець їй теж добряче набрид!

Олег Сергійович розплатився з хазяйкою квартири, зібрав свої речі і поїхав додому.

Коли він піднявся на свій поверх, то здивовано побачив, що за той час, поки його не було, дружина поміняла двері!

Він натиснув кнопку дзвінка. В замку заскреготів ключ, двері відчинилися і на порозі зʼявилася його Надійка, а слідом за нею на сходовий майданчик вискочив песик.

Надія, побачивши чоловіка, застигла від здивування.

-Олежику… – тільки й сказала вона.

Раптом з квартири почувся чоловічий голос:

-Надя, хто там прийшов? Сусіди, чи що?

На порозі з’явився друг Олега – Іван Вікторович у футболці і шортах.

-А ти що тут робиш? – запитав Олег і застиг від здивування.

-Ти проходь, проходь Олеже, – швидко сказала Надія.

Олег зайшов у коридор і поставив свою валізу.

-Ти не гнівайся, Олежику, – почала Надія Василівна. – Ми з Іваном уже півроку разом живемо. Ти ж поїхав, а у Івана Вікторовича дружини не стало… Та ти й сам знаєш… Йому моя допомога була потрібна. Так все й вийшло. Ми якщо хочеш, і до нього переїхати можемо…

Вона обернулася до Івана.

-Можемо ж? – строго запитала Надія Василівна.

Іван Вікторович поспішно погодився.

-Звичайно, Надійко… Коли захочеш, тоді і переїдемо, – сказав Іван.

Олег Сергійович нічого не відповів, махнув рукою, взяв валізу і потяг до своєї кімнати.

Цілий місяць Олег Сергійович тільки спав і їв.

Надія з Іваном, бачачи, в якому стані він повернувся, їхати не поспішали.

Надія Василівна готувала на всіх і залишала Олегу їжу.

Він брав тарілку і йшов у свою кімнату. Через місяць Іван Вікторович сказав, що вони з Надією готуватимуться до переїзду в його квартиру.

Перед тим як поїхати, вони зайшли до Олега Сергійовича.

Надія сказала, що син про все знає й іноді його відвідуватиме.

До них теж заїде, бо подружився із Іваном. Потім вона попрощалася, побажала Олегу всього хорошого і вийшла.

Іван Вікторович трохи затримався і сказав:

-Ну ти начудив, звісно, таку жінку втратив. Дружина в тебе – справжній подарунок долі…

Олег Сергійович з досадою відповів:

-Іди ти вже, Іван Вікторович, до себе додому!

Іван Вікторович усміхнувся і швидко пішов наздоганяти свою Надійку.

Олег почув, як він щось казав їй і кликав песика.

За ними зачинилися вхідні двері, і колишній чоловік залишився у своїй квартирі сам один…

Отак і залишився Олег Сергійович і без дружини і без молодої коханки. Та й з другом тепер спілкуватися бажання у нього якось не було…