У Віри занедужала мачуха. Жінка вирішила відвідати її. Побачивши Віру, Світлана Анатоліївна взяла її за руку, вклала їй щось у долоню, і тихо сказала: – Доню. Нахились до мене ближче, я хочу тобі дещо сказати. Віра нахилилася до її губ. Світлана Анатоліївна щось прошепотіла. Раптом, Віра вскочила з місця, обернулася спиною до Світлани Анатоліївни, відкрила долоню…і ахнула. – Навіщо це мені?- вигукула Віра

Мами Віри не стало коли дівчинці виповнилося два роки.

Віра подробиць не знала. Батько ніколи не розповідав, казав, що йому надто важко це згадувати.

Десять років вони з батьком жили вдвох, а потім з’явилася ВОНА.

Віра була зовсім не проти того, щоб батько зустрічався із жінками. Будучи дванадцятирічним підлітком вона вже чудово розуміла, що батькові дуже важко одному і ніколи не була проти, якщо батько ввечері кудись відлучався. Додому він ніколи нікого не водив і це цілком влаштовувало Віру, тому поява Світлани Анатоліївни у їхній квартирі виявилася для неї повною несподіванкою.

Вона була першою жінкою, яку батько запросив для знайомства з Вірою.

Світлана Анатоліївна зовсім не сподобалася Вірі. Вона була занадто зарозумілою. Весь вечір вона розповідала про свою сім’ю, де всі були інтелігентами у невідомому поколінні.

Віра слухала це і мріяла лише про те, щоб у батька та цієї жінки нічого не вийшло, але її мріям не судилося збутися і невдовзі Світлана Анатоліївна переїхала до них.

З її переїздом життя Віри повністю змінилося.

Світлана Анатоліївна ввела до їхнього побуту свої порядки та правила. Це зовсім не влаштовувало Віру, але коли вона спробувала поговорити про це з батьком, той лише посміхнувся і спробував запевнити дівчинку, що вона звикне і з часом все буде добре.

Ще одним сюрпризом для Віри виявилося те, що Світлана Анатоліївна мала дочку. Зараз вона гостювала у бабусі та дідуся, але зовсім скоро мала приїхати.

Віра чекала її приїзду із занепокоєнням, але виявилося, що Аня, дочка Світлани Анатоліївни, виявилася цілком непоганою і незабаром вони з Вірою навіть потоваришували.

На той момент Ганні було 17 років. Вона закінчувала школу і збиралася вступати до престижного університету, але все ж таки як би добре вона не ставилася до Віри в її характері виразно прослизало виховання матері…

Час йшов.

Віра змирилася з тим, що батько вирішив пов’язати життя зі Світланою Анатоліївною і тепер ставилася до всього спокійніше і стриманіше, ніж раніше.

На причіпки Світлани Анатоліївни вона відповідала усмішкою, а якщо та була невдоволена чимось, що робила Віра, то вона просто мовчки переробляла і намагалася не вступати в суперечки.

Світлану Анатоліївну це дуже дратувало і вона починала довгі тиради про те, що Віра погано вихована, а ще вона постійно нагадувала Вірі про її походження.

Батько і мама Віри були родом із одного села. Коли вони одружилися, вирішили переїхати в місто, що з успіхом і здійснили. Віра народилася тоді, коли вони вже жили в місті.

Світлана Анатоліївна постійно намагалася нагадати Вірі про її сільське коріння, але дівчинці було все одно. Ці випади вона теж сприймала цілком спокійно.

Віра ніколи не скаржилася батькові на мачуху і той вважав, що у них чудові стосунки.

До речі, стосунки між батьком і Світланою Анатоліївною були просто прекрасними і залишалися такими аж до того моменту, коли не стало батька.

Вірі було 20 років і вона якраз збиралася заміж, коли батька не стало. 

Минуло 3 роки. Віра вийшла заміж і зовсім недавно у її сім’ї з’явився первісток.

Ганна теж давно була одружена і зараз вони з чоловіком виховували двох доньок, а ось Світлана Анатоліївна залишилася одна.

Ганна приїжджала до матері дуже рідко хоча жила зовсім недалеко, а ось Віра навпаки відвідувала мачуху досить часто, незважаючи на те, що у неї була маленька дитина.

Останнім часом Світлана Анатоліївна часто нездужала і справлятися з домашніми справами їй було досить складно.

Зазвичай Віра приходила, наводила у квартирі порядок і готувала Світлані Анатоліївні обід та вечерю.

Як би дивно це не звучало, але здавалося, що Світлана Анатоліївна була зовсім не рада її візиту.

Вона постійно бурчала, що Віра дуже шумно все робить.

Віра, як колись у дитинстві, у відповідь на її докори тільки усміхалася і намагалася поводитися тихіше.

Так минуло ще два роки.

Якось Віра дізналася, що Світлана Анатоліївна сильно заслабла. Жінка залишила сина з чоловіком і поїхала до неї. Світлана Анатоліївна була не одна. У неї в гостях була Ганна.

Віра одразу зрозуміла, що Ганні клопітно доглядати за матір’ю. Щойно Віра приїхала, Ганна одразу ж відкланялася.

З часом виявилося, що у Світлани страшна недуга. Усі рідні вже знали, що Світлані Анатоліївні залишилося лічені дні і намагалися зовсім не залишати її одну.

Чергували по черзі і навіть Ганна тепер без жодних відмовок залишалася з матір’ю.

Того дня була черга Віри.

Вона марно намагалася переконати Світлану Анатоліївну хоч трохи попити, але жінка відмовлялася.

Вона була дуже слабка, що не могла підвести голови. Несподівано вона глянула на Віру абсолютно чистим поглядом і взяла її за руку.

Віра застигла від здивування, а Світлана Анатоліївна засунула їй щось у долоню і прошепотіла.

– Це твоє. По праву.

Після цих слів жінка відвернулася і більше не вимовила жодного слова.

Віра розтиснула долоню і побачила обручку, якою Світлана Анатоліївна дуже дорожила.

Вона спробувала повернути коштовність, але побачивши, що Світлана Анатоліївна заплющила очі, вирішила її поки що не турбувати і повернути обручку пізніше, але зробити це їй не вдалося.

Світлана Анатоліївна заплющила очі назавжди.

Після прощання Віра підійшла до Ганни, щоб віддати їй кільце матері, але Ганна подивилася на неї і сказала.

– Ні, Віро. Це твоє право. Мама так хотіла і навіть говорила мені про це. Ти не думай, я зовсім не проти. Ти справді його заслужила і ще, Віро… Мама тебе дуже любила, просто не вміла показати це. Ти якщо, що образи на неї не тримай і вибач її… Ну чи хоча б постарайся.

Жінки обнялися.

Зараз їх об’єднувало спільне горе, яке як ніколи зблизило їх.

Після всього цього Віра та Ганна стали ще дружнішими і тепер ніхто зі сторонніх не міг би сказати, що ці дві жінки не рідні одна одній. А Світлану Анатоліївну Віра пам’ятала завжди і у її душі не було на неї жодної образи.

Вона лише пообіцяла сама собі, що завжди навчатиме своїх дітей бути більш відкритими перед людьми і не тримати своїх почуттів у собі.

Вона щиро вважала, що жити із відкритою душею набагато легше.

А в цьому вона переконалася на своєму не солодкому життєвому досвіді.