Олена сиділа і сумно дивилася у вікно. – Вже тридцять пʼять, а я все сама! – ледь не плакала вона. Раптом почувся стукіт у двері. – Хто б це міг бути так пізно? Сусідка, мабуть? – подумала Олена. Вона відкрила двері й ахнула! На ґанку стояв незнайомий чоловік. – Добрий вечір. Вибачте, але я заблукав, – сказав він розгублено. – Здрастуйте, проходьте, – по-хазяйськи сказала Олена. – Сідайте за стіл. У мене переночуєте, бо бачте, яка погода. Олена поставила чайник, зробила бутерброди. Чоловік залишився на ніч, а зранку Олену чекав сюрприз

Є жінки, яким долею визначено бути самотніми. Саме до них відносила себе Олена. Зникає село. Раніше було галасливо, весело, працювали на полях трактори та комбайни, шуміли, гули. Вечорами біля клубу молодь збиралася, співали пісні, витанцьовували, закохувалися, одружувалися. Надворі дзвеніли дитячі голоси…

А зараз по-іншому, молодь дорослішає і одразу їде в місто, не повертаються… Живуть здебільшого пенсіонери у селі, ну ще дачники, але вони бувають лише влітку.

Вечорами тиша, по всьому селу половина будинків нежитлові, дивляться на світ порожніми вікнами, та навколо похилені паркани, а то й зовсім їх немає. Садиби заросли кропивою, реп’яхом, і такі довкола непролазні високі нетрі…

Звичайно, їдуть люди, ні роботи в селі, ні розваг, ні школи, навіть медпункту немає, добре хоч невеликий магазин є.

В райцентр навіть автобуса немає, дехто добирається на попутках, дехто пішки, а це сім кілометрів. Олена теж поїхала б, але нікуди. У районному центрі на неї ніхто не чекає. Освіти має дев’ять класів, школа за три кілометри в сусідньому селі, туди й бігають діти з їхнього села.

Так вийшло, що вона єдина дитина у матері, батька вона не знає, мати особливо не розповідала про нього, був якийсь прийшлий, прижився у матері, але потім знову пішов. Мати Олени дуже довго була слаба. Матір залишити не могла, так і залишилася Олена тут.

Влаштувалася листоношею на два села, хоч і небагато пошти, але пенсії розносить.

Будинок та хазяйство на доньці. З господарства кури та коза. Будинок занепадає без чоловічих рук, іноді Олена звертається до сусіда Петровича. Сусід не відмовляє, допомагає, паркан підлагодить, дах, сарай. Із сусідами живуть дружно, у селі без цього ніяк.

П’ять років тому не стало її матері. Олені на той час було тридцять років. Знову ж таки допомогли сусіди, у Петровича старенька машина. Він постійно її ремонтує. Правда син пообіцяв йому наступного року нову машину, ну а поки що так. Якщо хтось попросить відвезти у райцентр, то обов’язково відвезе.

Настала осінь, якось стрімко пролетіло літо, почалися дощі. Олена не любить таку сльоту, розносить пошту пішки в сусіднє село, без чобіт не пролізти.

Восени на неї находить нудьга, ось уже їй тридцять п’ять, а вона сама, і нікого не передбачається на горизонті. У селі вільних мужиків немає. Вона, як і все мріє про кохання, але…

Олена дивилася у вікно. Дощ ллє, навіює тугу на невеселе життя самотньої жінки, вона говорить сама до себе:

-Дощ, знову дощ, знову осінь. А життя минає, ні чоловіка в мене, ні дітей. Самотність повна. А хто винен? Треба було одразу після школи за Василя виходити заміж, адже він кликав мене, а я все чекала когось. А чого і на кого чекала? Василь давно одружений, повно дітей в домі. Їм добре, весело, а я одна. Говорила мені мати, щоб виходила за Василька, але ні, не подобався він мені. Вже сорок років не за горами, і що на мене чекає? Нічого, так і кукуватиму одна.

За вікнами стемніло, а дощ стукав у вікна. Її роздуми зупинив стукіт у двері, спочатку тихий, а потім сильніший і наполегливіший.

-Хто б це міг бути на ніч? Сусідка Галя, дружина Петровича, мабуть?

Олена вийшла в сіни, відчинила двері і ахнула. На ґанку стояв високий незнайомий чоловік, Олена навіть здригнулася від несподіванки. Ніколи до неї не заходять чоловіки, окрім Петровича.

-Добрий вечір. Вибачте, але я заблукав, – промовив він розгублено.

А Олена відчула від нього якийсь приємний запах. Вона навіть дужче потягла повітря носом, дуже сподобалася їй. Дивлячись на чоловіка, кивнула головою:

-Здрастуйте, проходьте, – вона стояла і розглядала його.

А чоловік продовжував:

-Ви вибачте, заради Бога, не хотів турбувати вас. Але я в цих краях уперше в село. Дорогу мені підказали, але щось не можу знайти це село. Та ще й дощ, сльота. Загалом я заблукав, не підкажете дорогу?

Олена по-хазяйськи промовила:

-Роздягайтесь, проходьте сюди до столу, я вас напою чаєм. До Іванівки далеко, швидше за все зараз по темряві не знайдете дорогу. Ви на роздоріжжі повернули ліворуч, це до нас у село, а треба було праворуч. Від розвилки до Іванівки кілометрів ще дванадцять. Хочете залишайтеся, а вранці поїдете.

Чоловік стояв, переминаючись з ноги на ногу і якось неохоче почав знімати трохи намоклу куртку, пройшов до столу, глянув у вікно. Олена тим часом уже увімкнула чайник, нарізала хліб та ковбасу для бутербродів.

-Та ви не переживайте за машину, тут її ніхто не чіпатиме. Тихо у нас у селі.

Поклопотавшись, вона сіла навпроти незнайомця за стіл, налила чай і мовчки дивилася на нього. Потім схаменувшись, сказала:

-Мене звуть Олена, а вас?

-Максим, звуть мене Максим, – усміхнувшись, відповів він

Потім вони мовчки сиділи, посміхалися, дивилися один на одного. Кожен думав про своє.

Першою заговорила Олена:

-А ви до когось у гості в Іванівку?

-Я шукаю далеку родичку дружини, точніше тітку її, вона одна залишилася, старенька, ось і вирішили перевезти її в місто. У квартирі вона, напевно, не зможе жити після села. А дача у нас хороша, житловий будинок, хай живе за містом.

-Зрозуміло, а діти у вас є?

-Так, є двоє вже скоро дорослі будуть, ростуть швидко, – якось тепло сказав Максим.

Олена сиділа сумна:

-Вам добре, дружина, діти, родичі. А я не маю нікого. Сама, ні чоловіка, ні дітей. Так і живу тут на самоті, а самота – це знаєте, дуже погано.

І так вона це сказала тремтячим голосом, і так глянула на Максима очима, сповненими сліз і суму, що він мимоволі піднявся і обняв її. Йому захотілося пошкодувати цю самотню жінку, втішити. А Олена у пориві обняла його. А потім, а потім усе закрутилось, закружляло… Вона сама не чекала від себе нічого подібного…
Вранці Олена прокинулася, коли за вікном уже було ясно, дощ скінчився, де-не-де проглядали блакитні латки на небі.

На душі було добре і радісно, ​​а вчора якась негода була. І раптом вона отямилась. Оглянула кімнату, від вчорашнього гостя не лишилося й сліду.

-Значить, Максим поїхав рано, а я навіть і не чула. Як це все сталося, я нічого не зрозуміла? Більше я його не побачу, ну що ж, що сталося, те сталося. А я й не шкодую. А він пішов не попрощавшись, йому швидше за все незручно стало. Все-таки видно, що нормальний чоловік.

А Максим їхав в Іванівку з якимись незрозумілими почуттями. З одного боку, він сам не розумів, як це сталося, а з іншого боку, йому дуже жаль стало Олену, самотність її. Такий нещасний вигляд був у неї. Він майже і не спав, і як трохи розвиднілося, тихо зібрався й поїхав.

Олена після цього випадку працювала, ніхто й не знав, що в неї був гість, якось проскочило це повз сусідів. Але через місяць вона відчула щось недобре. Слаба якась стала. А потім ще через тиждень до неї дійшло – залишив все-таки слід Максим. Вона була щасливою…

Минула зима. Петрович на її прохання возив її в район на процедури. Їй сказали, що у червні народиться хлопчик. Вона вже знала – хлопчика свого назве Максимкою.

Олена анітрохи не шкодувала, що в її житті трапилася така несподівана зустріч, чи роман?

Ні, вона розуміла, це не роман, це просто сторінка її життя, яку вона перевернула, а далі з цієї сторінки починається новий розділ у її житті.

Цікава, і головне довгоочікувана глава, довжиною в життя…