Марія Іванівна поставила чайник, відкрила баночку полуничного варення і сіла за стіл. У неї були гості. Її племінник Вадим і його дружина Ольга. Цілу годину вони розповідали Марії Іванівні про свої проблеми. – Ну продайте ви свій будинок, тітонько, – благав Вадим. – Я ж ваш єдиний родич! Нам гроші дуже потрібні. – Ну добре, добре, – нарешті сказала Марія Іванівна. – Вмовили. Продам я будинок. От тільки з вами я не житиму. – А де ж ви житимете? – здивувався Вадим. Марія Іванівна хитро глянула на племінника
Марія Іванівна поставила чайник, відкрила баночку полуничного варення і сіла за стіл.
У неї були гості. Її племінник Вадим і його дружина Ольга.
Цілу годину вони розмовляли з Марією Іванівною про свої проблеми. Та Марія Іванівна зовсім не співчувала родичам. Розмова зайшла в глухий кут.
-Маріє Іванівно, ви, мабуть, нас не зрозуміли, – важко зітхаючи, сказав Вадим. – Мені гроші дуже треба.
-Ну чому ж, Вадимчику, – спокійно відповіла Марія Іванівна. – Мені все зрозуміло. Ти і твоя дружина хочете гарно пожити за мій рахунок. Для цього вмовляєте мене продати свій будинок, переїхати до вас жити, а гроші вам віддати. Що ж тут незрозумілого?
-Та не хочемо ми гарно пожити, – сказав Вадим. – Нам просто подітися нема куди. У мене борги. Оля дитину чекає. Якщо не сьогодні, то завтра, у нас з Олею квартиру заберуть.
-Звісно, заберуть, – спокійно погодилася Марія Іванівна. – Якщо не можеш розплатитися. А на що ти розраховував, любий племіннику, коли купував ці хороми в центрі міста? На багату тітку? Так ось, любий мій, я не багата тітка. Живу я скромно на пенсію і ті заощадження, що мені після чоловіка залишилися. От хіба будинок у мене не скромний. Це правда.
-Ви маєте рацію, тітонько, – сказав Вадим. – Я справді сподівався на вашу допомогу. Тому що ви – моя єдина найближча родичка, рідна сестра моєї матері. І ближче за вас у мене нікого немає. Звісно, сподівався. І чесно вам про це говорю.
-Ну ось і марно сподівався, – відповіла Марія Іванівна.
-Але ж я ваш єдиний спадкоємець, тітонько! – здивувався Вадим. – Адже все одно цей будинок колись мені дістанеться. То чому не зараз? Коли я маю таку потребу в грошах!
-Ти такий смішний, Вадимчику, – сказала Марія Іванівна. – Ну, скажімо, продам я будинок, а де я потім житиму? З тобою і твоєю дружиною, чи що? Яке щастя!
-А що поганого? – здивувався Вадим. – У нас із Ольгою велика квартира. Місця у ній всім вистачить.
-А я не хочу, щоб я мала місце у вашій квартирі, – сказала Марія Іванівна.
-Та ви знову не так зрозуміли. Ми виділимо вам найбільшу кімнату, – сказав Вадим.
-Ага, – сказала Марія Іванівна. – І стіл на кухні не забудьте виділити. А заразом і плиту для мене окрему поставте. Графік прибирання квартири почепити не забудьте. Оце щастя! Знову в гуртожитку опинитися.
-Та чому ж у гуртожитку? Ми ж близькі родичі.
-Ти, Вадиме, думаєш, якщо з родичами, то це вже не гуртожиток. А що ж це? Справжнісінький гуртожиток і є.
-Я так не вважаю, – сказав Вадим. – Вас послухати, то у нас усі в гуртожитках живуть. А як же чоловіки і дружини, батьки і діти?
-Якщо діти повнолітні і живуть з батьками, то так, це справжнісінький гуртожиток, – впевнено сказала Марія Іванівна.
-А якщо чоловік з дружиною? – поцікавилася Ольга.
-Якщо не люблять одне одного, а живуть разом, то й у цьому випадку гуртожиток, – відповіла Марія Іванівна.
-Тітонько, я у безвихідному становищі, – сказав Вадим. – Мені вже телефонують і вимагають, вимагають, вимагають.
-Безвихідних становищ не буває, – сказала Марія Іванівна. – Продавайте свою шикарну квартиру в центрі, віддавайте борги, а на решту купуйте однокімнатну або студію десь в області, і будьте щасливі.
-Щасливі? – вигукнула Ольга. – Де? В області?
Вадим взявся за голову.
-А що? – байдуже продовжувала Марія Іванівна. – Півгодини на маршрутці, і ви у місті.
-Ну, ні, – сказав Вадим. – Тільки не в області. Що я скажу друзям?
-Як я подругам в очі дивитимусь? – запитала Ольга.
-Від нас же усі відвернуться тоді, – сказав Вадим.
-Ну і не велика втрата, якщо відвернуть, – сказала Марія Іванівна. – Подумаєш! Відвернуться. До речі, а чому ваші друзі вам не допоможуть? Ті самі, що відвернуться.
-Вадиме, та що з нею розмовляти, – ображено сказала Ольга. – Якщо твоя тітка все так розуміє, то нам тут більше нічого робити. І в такому разі нам краще взагалі піти і ніколи з нею не бачитися.
-Скатертиною дорога, – сказала Марія Іванівна.
-Та почекай ти, Олю, – цикнув Вадим до дружини. – Іти вона зібралася. Куди йти? В область? І Ви, тітонько, не поспішайте з висновками.
-А я й не поспішаю, – сказала Марія Іванівна. – Куди мені поспішати? Я на пенсії.
-У Ольги дитина буде, – сказав Вадим. – А ви кажете – «однокімнатна», «в області». Звичайно, якби була жива моя мама, вона б нам допомогла. Але мами немає, а єдина, кохана тітонька, ні щоб допомогти, то вона, навпаки, ще гірше робить.
-Ну гаразд, гаразд, – сказала Марія Іванівна,- заплач ще. Кохана тітонька. Ось вмієш ти розчулити. Сестру чогось згадав.
-Бо я не маю нікого, окрім вас, тітонько,- сказав Вадим. – Ось і згадав про маму. А кого ще згадувати, коли так погано? А ви так на неї схожі.
-Ну годі, годі, – сказала Марія Іванівна. – Вмовили. Продам дім. Але тільки з вами я не житиму.
-Де ж ви житимете, тітонько? – запитав Вадим.
Він дуже запереживав, що Марія Іванівна придбає собі якусь дорогу квартиру і від продажу будинку залишиться зовсім мало. Марія Іванівна зрозуміла переживання племінника і хитро глянула на нього.
-Не переживай, Вадимчику, – сказала вона. – Гроші від продажу будинку я не витрачатиму. Все вам віддам. У мене, окрім цього будинку, є ще квартирка. Не ідеальна, звичайно, але все краще, ніж з вами жити.
-Ну, якщо так, тоді, звісно, – погодився Вадим, думаючи про те, чому так сталося, що тітонька ще й має квартирку, а він про неї нічого не знає.
-Зателефонуйте мені через три місяці, – сказала Марія Іванівна. – Три місяці протримаєтеся?
-Протримаємось, – в один голос відповіли Вадим і Ольга…
…Вони щасливі поверталися від тітки додому.
-А добряче ми її обхитрили, – сказала Ольга.
-Просто чудово, – погодився Вадим. – Тільки ти мало всю справу не зіпсувала. Навіщо почала грубо з нею розмовляти? Піти кудись хотіла, з нею ніколи не бачитись.
-Я думала, що вона остаточно нам відмовила, – виправдовувалась Ольга. – Ну, ось і вирішила їй виказати наостанок.
-Думала вона, – сердито сказав Вадим. – У такій справі тобі взагалі не можна думати. Твоє діло маленьке. Слухати мене і підтакувати. Зрозуміла?
-Зрозуміла.
-Все ж спланували, порепетирували, а ти?
-Ну, вибач, – сказала Ольга. – Не стрималася. Просто мені твоя тітка не подобається. Ні, щоб самій здогадатися нам все віддати. Так ні. Обов’язково треба вигадувати щось, брехати, хитрувати, викручуватися. Не люблю таких жінок.
-Можна подумати, що вона мені подобається, – сказав Вадим. – Чи ти думаєш, що мені подобається хитрувати? Але заради діла доводиться. До речі, ти чула, що в неї ще якась квартира є?
-Чула, – сказала Ольга.
-Треба з’ясувати, що то за квартирка, – сказав Вадим. – Може, і її заберемо собі. Правильно я говорю?
-Звісно, правильно, – погодилася Ольга. – А то, якщо вона вийде заміж, вже нічого не забереш.
У Вадима й Ольги не було ніяких проблем.
І ніякої дитини Ольга не чекала. Все це вони вигадали, щоб уже зараз мати набагато більше, ніж вони мають. А розкішний будинок Марії Іванівни вже давно не давав Вадиму спокійно спати.
-Навіщо їй однієї такий величезний дім? – міркував Вадим. – На одні комунальні он скільки грошей іде. Адже це, можна сказати, все – мої гроші. Тому що я єдиний її спадкоємець. А раптом вона вирішить вийти заміж? Тоді ж в неї й інші родичі з’являться.
-І що ти пропонуєш? – запитала Ольга.
-Треба зробити так, щоб вона продала свій будинок уже зараз, до того, як вийде заміж і нових родичів матиме, – сказав Вадим. – А гроші від продажу будинку, щоб мені віддала.
-І як це зробити?
-Розчулити її треба. Історію вигадати таку, щоб вона розчулилася.
-Ти думаєш, таке можливе?
-Можливо, – впевнено відповів Вадим. – Тітонька – самотня жінка. Отже, вразлива. Тут головне все добре виконати.
-А раптом вона продасть хату, а грошей нам не дасть?
-Дасть, – сказав Вадим. – Скажемо, у нас великі борги. І без її грошей нам ніяк.
-Гроші візьмемо, а її куди? – запитала Ольга.
-А хай живе з нами, – сказав Вадим. – Вона тітка тиха. По господарству допоможе. А коли діти будуть, то їх доглядить.
-Я не хочу дітей, – сказала Ольга. – Навіщо мені діти? Цього тільки не вистачало.
-Та це не зараз, – сказав Вадим. – Потім. Та й то… – Вадим задумався.
-Ну, якщо “в майбутньому”, тоді я згодна! – радісно погодилася Ольга, і вони поїхали розмовляти з Марією Іванівною.
І ось тепер вони поверталися додому у гарному настрої, не підозрюючи, що все не так просто, як їм здавалося.
Протягом п’яти днів після розмови з родичами Марія Іванівна провела своє невелике розслідування і все з’ясувала. Що ніяких проблем у Вадима немає. Заробляє він – дай Бог кожному. Нічого не потребує. І як сир у маслі катається.
Що стосується його розкішної квартири в центрі, то так. За неї їм ще десять років платити. Але тут теж все без проблем. Його зарплати цілком вистачає. А щодо Ольги, то вона сама всім каже, що ставати мамою в найближчі років п’ять вона не збирається.
-Що ж це виходить? – задумливо промовила Марія Іванівна, коли дізналась всю правду. – Обманути мене вирішили родичі?
Почала Марія Іванівна думати, як би їй провчити Вадима і його дружину.
Вадим зателефонував тітці через три місяці.
-Продали хату, тітонько? – радісно спитав він.
-Продала, – радісно відповіла Марія Іванівна.
-А коли я можу по свої гроші приїхати? – запитав Вадим.
-Та прямо зараз і приїдь, – сказала Марія Іванівна і назвала адресу.
Вадим їхав до тітки. Він ще не бачив її квартири, але вже планував, як забиратиме її собі.
-А раптом це не просто квартира, а справді щось дороге? – думав Вадим. – Я тоді спати спокійно не зможу.
Квартира, в якій опинився Вадим, перевершила всі його очікування.
-Тітонько! – захоплено промовив Вадим. – Це ж… Це не квартира… Це… Палац якийсь.
-Від чоловіка залишилась, – сказала Марія Іванівна. – Я тут рідко буваю. Взимку іноді приїжджала.
-Та її ціна, мабуть, не менша, ніж вартість вашого будинку, тітонько, – сказав Вадим.
-Думаю, що квартира ця буде дорожчою, – сказала Марія Іванівна.
-Така квартира, тітонько! А ви мовчали, – сказав Вадим.
-Приводу не було розповісти, – відповіла Марія Іванівна. – Ось твої гроші.
Марія Іванівна показала на величезну валізу.
-Тут все від продажу будинку, – сказала вона і назвала суму.
-Готівкою? – захоплено промовив Вадим.
Він відкрив валізу і заплющив очі.
-Рахуватимеш? – запитала Марія Іванівна.
-Господь із вами, тітонько, – сказав Вадим, закриваючи валізу. – Перераховувати! За кого ви мене маєте? Але я ось що хотів запитати. Якщо раптом не вистачить, чи можу я знову розраховувати на вашу допомогу?
-У мене більше нічого немає, Вадимчику, – сказала Марія Іванівна.
-Та годі, – посміхнувся Вадим. – Скажете теж. Нема! А ця квартирка?
-Але ж це все, що в мене залишилося, – жалібно сказала Марія Іванівна.
-Але ж я ваш єдиний племінник, – жалібно відповів Вадим.
-Ну, гаразд, гаразд, – сказала Марія Іванівна. – Там буде видно.
Вадим ледь втягнув величезну валізу з грошима у свою квартиру.
-Ну що, Олю, – радісно сказав він. – Порахуємо?
-Це гроші від продажу будинку? – захоплено запитала вона.
-Вони, – відповів Вадим. – Всі, до копієчки. Ні, Олю, що не кажи, а хороша тітка у мене. Ти згодна?
-Нерозумна тільки, – сказала Ольга. – І жадібна. А так, хороша.
-До речі, – Вадим став дуже серйозним. – Поки не забув. У нас ще багато роботи.
Він розповів Ользі про квартиру, де тепер жила Марія Іванівна.
-А тепер давай гроші рахувати, – сказав Вадим.
Вони почали рахувати. Від щастя, яке їх переповнювало, вони часто збивалися і починали рахувати заново.
Минуло вже більше години, як вони приступили до підрахунків, а гроші ще не були перераховані.
-Слухай, Вадиме, – сказала Ольга. – А тобі не здається, що грошей тут набагато більше, ніж вартість будинку?
-Не здається, – сказав Вадим. – Їх справді набагато більше. Вже зараз ми нарахували стільки, що можна купити три такі будинки. Що б це означало?
-На мою думку, Вадиме, – сказала Ольга. – Це може означати тільки одне.
Вадим уважно розглянув банкноти. Це були іграшкові банкноти із дитячих ігор…
-Тітонько! – репетував у телефон Вадим. – Що за жарти? Гроші – несправжні? Там навіть написано, що вони іграшкові.
-Як і ваші проблеми, Вадимчику, – спокійно відповіла Марія Іванівна. – Хіба не так? Розумієш, коли я дізналася, наскільки серйозні ваші труднощі, я задумалася. Яким чином їх можна вирішити? Ну ось і вигадала. Якщо проблеми іграшкові, то які мають бути способи їх вирішення? Тільки іграшкові! Я права?
-Але тітонько, – кричав Вадим. – Все не так просто, як ви вважаєте. Я вам не все розповів.
-Я теж не все тобі розповіла. Щодо мого будинку, то я його не продавала. І тепер ти знаєш, що я маю ще й квартиру. А ще, любий мій племінничку, скоро я вийду заміж.
-Як заміж? – вигукнув Вадим. – А як же я? Навіщо вам ще родичі? І зі мною одним он скільки клопоту. А уявляєте, що буде, коли нас буде багато? Не виходьте заміж. Що завгодно, але тільки не це. Він не любитиме вас, як любимо вас ми. Йому будуть потрібні від вас тільки гроші, ваш будинок і квартира.
Господи, ну яка ж чудова у вас квартира. Що хочете робіть, але тільки не одружуйтеся. Не робіть цього. Якщо не думаєте про себе, то подумайте про мене.
Я ще такий молодий і в мене все життя попереду. А я обіцяю, що завжди буду з вами чесний, тому що окрім вас у мене…
Вадим почув у телефоні короткі гудки і глянув на дружину.
Ольга все зрозуміла і тихо заплакала…