Ірина з Петром вже й не чекали, а тут така радість – син приїхав! І приїхав Миколка в село не сам, а з молодою дружиною. – Ось, батьки мої любі, знайомтеся, це моя дружина Ліза! – заявив він з порога. – Як дружина?! – сплеснула руками Ірина. – А коли ж весілля було? – А не було весілля, розписались і все. Батьки накрили стіл, поставили частування, смаколики різні. Невістка їм сподобалася. Гарна дівчина, скромна. Погостювали молоді в селі, та й додому поїхали. Приїхали вони аж на Різдво. Невістка, як зняла пальто, так Ірина й ахнула
У Петра з Іриною був син Микола. Жили вони в селі біля річки, хатинка була старою, але завдяки турботам господарів виглядав міцною, була теплою й затишною.
Микола любив своє село й хатинку, але, подорослішавши, подався у місто.
-Ну ось, і Оленку залишиш тепер, – нарікала мати, яка дуже любила його дівчину, подружку зі школи.
Щоправда, син ніколи її нареченою не називав, а мати з батьком так сподівалися, що до весілля йде…
Настала осінь. Пора врожаю добігала кінця, а син цього разу й допомогти не приїхав.
Засмутилися старі, а Ірина навіть заплакала. І тут радість, звідки не чекали! Миколка приїхав, та не один, а з молодою дівчиною!
-Ось, батьки мої любі, знайомтеся, це моя дружина Ліза! – заявив він з порога.
-Як дружина?! – сплеснула руками Ірина. – А коли ж весілля було, синку?!
-А не було ніякого весілля, розписалися, та з друзями й посиділи вдома. Ми тепер у Лізи живемо. Вона в дитбудинку росла, їй квартира батьківська дісталася.
-Все у вас, молодих, не по-людськи. Навіть батькам не повідомив, – забурчав батько, але Ірина його вгамувала:
-Не бурчи, діду. Привітай сина з невісткою, краще!
Батьки накрили на стіл, поставили частування, смаколики різні. І весь вечір проговорили про справи насущні.
Невістка сподобалася старим, яких одразу почала мамою й татом називати. Своїх вона погано пам’ятала.
Не стало їх давно, вона ще й до школи не ходила.
Гарна дівчина, скромна. Вона у своєму ж дитбудинку вихователькою працювала, а Микола майстром на заводі.
Погостювали молоді у старих, та й додому зазбиралися, пообіцявши приїхати на Різдво, щоб разом відзначити.
Приїхали радісні, з подарунками та продуктами. А Ліза, як зняла пальто, так Ірина й ахнула – животик вже помітний, поповнення намічається.
Зустріли Новий рік весело. Та й провели молодих через день.
Влітку народився у Миколи з Лізою синок, міцненький, здоровий. Мати з батьком з’їздили в місто, провідали, з онука Олексія натішитися не могли, навіть їхати не хотілося.
А незабаром довелося їм Лізу з Олексієм забрати до себе.
Будинок поставили на капітальний ремонт, воду відключили, пил, бруд, шум з ранку до ночі. Їх тимчасово переселили в гуртожиток.
-Я якось проживу, – сказала Микола. – А Лізі там важко з дитиною.
Так вони й перезимували у селі, Микола приїжджав кожних вихідних.
А влітку, коли Олексію рік виповнився, став він дружину із сином додому забирати.
Ремонт закінчився, він і квартиру підремонтував і впорядкував. А старенькі ні та й ні.
-Залишіть Олексія в нас! Ми з батьком ще міцні, нехай хлопчик на свіжому повітрі росте, молочко своє, фрукти-овочі.
Порадилися молоді та й вирішили залишити, а Ліза зможе знову на роботу вийти. Зайва копійка у сім’ї не завадить.
Онук ріс міцним, здоровим малюком, рано заговорив і постійно був біля діда. Часто на свята, чи вихідні батьки забирали його до міста.
Але повертався малюк завжди із задоволенням. А коли надумали забрати зовсім, хлопчик розплакався.
-Не зривайте його з місця. Йому добре в нас, – сказала Ірина. – Хай хоч до школи поживе в селі, а там, як хочете.
Порадилися Микола з Лізою та й вирішили залишити Олексія ще на якийсь час.
Олексію було п’ять років, коли раптово не стало бабусі Ірини. Хлопчик все ніяк не міг зрозуміти, чому вона лягла спати і не прокинулася…
Дід довго пояснював онукові, що тепер вона далеко на небі і звідти стежить за ними.
Сам Петро дуже важко переживав втрату дружини, але допомагав онук…
Після поминок Петро знову почав благати сина і невістку залишити в нього Олексія, хоча б на літо. Хлопчик і сам попросив батьків не забирати його:
-Я з дідусем хочу лишитися. Як він буде тут один? Теж сказав, що не стане його незабаром…
Батьки погодились… Самі вони важко працювали. Хлопчика доведеться в дитячий садок відправити, змінювати його життя докорінно.
А тут у нього вже друзі з’явилися, дід дбайливий, всьому навчає, привчає до хазяйства.
Олексій допомагає старому і грядки полоти, і город поливати, і курочок годувати.
-Молодець, – сказали батьки і знову залишили синочка, тепер уже до школи.
А дід хороший вихователь, читати вчить, рахувати. Олексійчик і малює добре.
Так до самої школи хлопчик жив із дідом, рано подорослішав. Та й у школу піде підготовленим не гірше, аніж у дитячому садку. Самостійний.
Батьки не могли натішитися з сина, і все завдяки турботам діда Петра.
Але роки беруть своє. Після втрати дружини він дуже здав, але тримався, не хотів онука відпускати. І все ж таки ноги підвели його. Ослабли. Ходити він став важко.
Тоді Микола з Лізою вирішили забрати батька і сина до міста. Там і догляд за ним буде, і лікарня поряд, і масаж можна зробити. Про своє рішення вони повідомили Петру. Той спочатку відмовився категорично:
-Ще чого, буду я для вас тягарем. Будинок на кого залишу й господарство, – сказав він строго.
Але тут сказав своє вагоме слово онук:
-Дідусю, поїхали. А я скоро виросту і будуть за твоїм господарством доглядати.
Так питання було вирішено…
Але у місті старому Петрові легше не ставало. Важко він звикав до нових міських умов. На вулицю виходив рідко, тільки вечорами з сином та онуком. А Ліза вже чекала другого малюка…
Якось увечері після вечері, коли Олексій з дідом пішли читати казку, вона сказала чоловікові:
-Нам треба вирішувати, Микольцю. За дідом догляд потрібен, незабаром дочка народиться. Де ми тут всі розмістимося, та ще й з ним, зі слабим старим…
-А що вирішувати? – не зрозумів Микола.
-Ну треба його в будинок для літніх людей відправляти. Там і догляд, і лікування і нагляд…
Микола скривився від цих слів. Та де це бачено, щоб рідного батька в дім для людей похилого віку віддати! Та що ж він за син такий! Але жінці сказав таке:
-Я на путівку йому в санаторій дістану. Поїде, підлікується. А там буде видно…
Як маленький Олексій почув цю розмову? Мабуть, дід задрімав, і він вийшов з кімнати. А тут таке!
Він швидко прибіг до Петра, розбудив його і сказав:
-Діду, мама з татом хочуть тебе відвезти кудись у якийсь будинок для старих. Навіть мене не спитали. А я тебе нікому не віддам!
Він обійняв діда, пригорнувся до нього і заплакав.
-Ти не ображайся на них, внучику. Адже в тебе скоро сестричка з’явиться, а тут я зі своїми проблемами. Важко мамі буде, ти до школи підеш…
-Ні, я не хочу, щоб ти їхав від нас. Я сам за тобою доглядатиму.
Хлопчик витер сльози і вийшов на кухню до батьків. Вони здивувалися, побачивши його заплаканим.
-Що трапилося, синку? – спитали вони стурбовано.
-Не відправляйте дідуся в будинок для людей похилого віку. Він мене виховав і навчив, казав, що рідних любити треба. Я сам доглядатиму його, і він знову ходитиме, – на одному подиху, ковтаючи сльози, видав Олексій.
Батьки сиділи мовчки, опустивши голови.
-А він правий, – сказав Микола, і Ліза заплакала.
-Вибач мені, – сказала вона чоловікові. – І нам цього син ніколи не пробачить…
…Все склалося добре. Дід Петро не одужав зовсім, але стан його покращився.
Вагітна Ліза возила його на масажі та процедури, і поступово навчилася усьому сама. Й онук не відходив від старого ані на крок.
Незабаром у них народилася дівчинка Оленка. І ця подія ще більше підбадьорила старого. Він вперше бадьоро пройшовся по хаті, щоб подивитися на онучку.
В його очах були сльози, а за руку його міцно тримав онук, який вже підріс.
І Петро більше не відчував себе тягарем.
Особливо коли він з Олексієм сидів біля ліжечка маленької внучечки і тихо наспівував їй пісеньки…