Олена прасувала одяг, коли в двері подзвонили. На порозі стояв свекор. – Здрастуйте, Леонід Вікторович! – усміхнулася вона. – А я ось вирішив зайти, глянути як ти тут, – пояснив свекор. – Проходьте. Зараз чайник поставлю, – запросила Олена. Жінка була дещо здивована. Необхідності у візиті свекра ніякої не було, то навіщо він тут? – Не метушись, Олено, присядь. Я прийшов тобі дещо розповісти. Краше щоб ти почула це від мене, – раптом сказав Леонід Вікторович. Олена насторожено дивилася на свекра, нічого не розуміючи
Місто заливало холодним осіннім дощем.
Саме шум дощу по сусідньому даху і висмикнув Олену зі сну. Надворі темно, хоча на годиннику майже сім. Вона дивилася у вікно, лежачи на ліжку. Через велику зливу не було видно вулиці, тільки темні розмиті постаті будинків та дерев.
Як відправляти дитину до школи за такої погоди? Може не будити?
— Як же холодно… — зіщулившись, пошепки вимовила Олена.
Звичка вранці розмовляти з чоловіком залишилася. Чоловік пішов, а звичка лишилася. У квартирі ще не включили опалення, було прохолодно.
Накинувши на себе ковдру та уткнувшись у подушку, Олена вирішила продовжити сон. Вона пролежала півгодини, та сон не йшов. Совість не давала спокою – треба будити дочку.
Олена поставила чайник, розбудила доньку, пішла готувати бутерброди. Але для нормального бутерброду у холодильнику нічого не знайшлося. Вона намазала булку згущеним молоком. Останнім часом взагалі нічого не хочеться. Ось і холодильник вже “запущено”.
Переконавши дочку надіти куртку теплішу, вона зачинила за нею двері, трохи пошукала улюьлений шарф-хустку із сакурою і, не знайшовши, знову залізла під ковдру.
Осінній дощ посилив і без того поганий стан. Цей стан не проходив вже майже три місяці. Відколи пішов Сашко. Спочатку вони іноді бачилися, бо треба було вирішити шлюборозлучні справи, а потім не бачилися взагалі.
Він регулярно, за домовленістю, надсилав гроші для доньки на спеціальну, для цього заведену картку, дзвонив дочці та забирав її на прогулянки. Але Олена намагалася особистих зустрічей з ним уникати.
Вона намагалася переконати себе, що все в неї прекрасно. Усміхалася на роботі, змінила зачіску… Але… чи все в неї так добре?
Спочатку у неї був порив прибрати з квартири все, що нагадує Сашка. Але ось минуло стільки часу, а вона досі не прибрала його сувеніри на полиці, його чоловічий парфум, його улюблену кружку. Треба прибрати, бо важко дивитися на них, але ця важкість саме завдавав якоїсь насолоди. Себе шкодувати дуже хотілося.
Щоразу, коли Олена починала прибирання в якомусь ящику, вона знаходила речі, що нагадують про колишнього чоловіка. Ось ці брилки вони купили в Одесі. А ці навушники Сашко подарував їй 8-го березня. Жартував тоді, що жінки люблять вухами, а вуха люблять діаманти, але на діаманти у нього не вистачило і він купив для вух навушники, щоб приховати відсутність у них діамантів.
І запах. Аромат парфуму Сашка не залишав Олену. Вона виявляла його на своїх речах, одязі. Це були хвилини пірнання у минуле. Все ніби поверталося: сім’я, плани, радість спілкування … Але разом з ароматом, що йде, поверталася реальність. Сім’ї більше немає, і планів також. Все йде за одноманітним планом: будинок, робота, донька.
Ось вже кілька місяців Олена уникає компаній. Друзі залишилися колишні, ті ж, з ким товаришували разом із чоловіком. Спілкуватися з ними без нього не хотілося. Почнуться розпитування, сумні погляди.
– Шкода, а ви були така гарна пара…
Олена і без них це знала. Вони були – красива пара. Але ж були.
Олена була впевнена, що у Сашка нові стосунки. Саме тому розлучилися. Робота на заробітках, яку запропонували йому п’ять років тому, дуже виручила. Вони швидко виплатили іпотеку за квартиру, поміняли автомобіль. Але ця робота і забрала в неї чоловіка.
Олена пам’ятає свій розгублений стан, коли пролунав цей дзвінок – від анонімної “доброзичливеці”. Мовляв, так мені шкода, але у Вашого чоловіка інша жінка, він Вас обманює давно і нахабно.
Сашко не сперечався. Сів на диван і затулив обличчя руками. А потім мовчки пішов до своїх батьків.
Повернувся наступного дня, коли не було вдома доньки.
– Олено, я не зможу без вас з Ганусьою. Якщо скажу, що все це – моя помилка була, якщо все спочатку, вибачиш?
– Ні, Сашко… Ми ж за чесні стосунки, а ти обдурив. Іди.
Все було дуже спокійно, стримано та навіть інтелігентно. Він сам поговорив із донькою, потихеньку перевіз речі до своїх батьків і знову поїхав на заробітки, а там…
Там, мабуть, була вона. Та, на яку він їх проміняв і та, про яку Олена знати нічого не хотіла. Ця “доброзичниця” намагалася Олені розповісти якісь подробиці, але Олена відключилася та заблокувала її номер. Навіщо їй знати щось? Головне – вона тепер знає.
І весь цей час, ось вже четвертий місяць, Олена намагалася жити сама, намагаючись довести насамперед собі, що все в неї добре. Життям Олександра вона не цікавилася. Ймовірно, у нього все гаразд із новою пасією.
Зі свекрами Олені дуже пощастило. Мудрі у Сашка батьки. Особливо – батько. Коли вона вперше, така сором’язлива, з’явилася в їхньому будинку, саме він допоміг: вигадував для неї якісь нескладні завдання, намагаючись втягнути її в їхнє сімейне коло. Саме він розумів Олену найбільше і завжди підтримував.
Найшвидше, як здогадувалася вона, саме на його наполягання, не ставила жодних питань свекруха, не лізла в душу, не просила про примирення та прощення сина. Вони прийняли цб ситуацію і продовжували спілкуватися з Оленою та онукою, як і спілкувалися раніше.
І ось сьогодні, коли в квартирі було похмуро від дощу, що вкрив місто, у двері подзвонили. Загорнута в халат, Олена відчинила двері свекру.
– Доброго дня, Оленко!
– Здрастуйте, Леонід Вікторович!
– А я ось вирішив зайти, знаю, що ти сьогодні по обіді працюєш, от і зайшов.
– Проходьте. Зараз одягнуся і чайник поставлю.
Олена була дещо здивована. Необхідності у візиті свекра ніякої не було, то навіщо він тут?
– Не метушись, Олено, присядь. Історію тобі одну розповім. Сашкові років п’ять було, коли ми з Зіною розійшлися.
– В сенсі, розійшлися? Ви ж разом.
– Зараз, звісно, давно разом. І нещодавно навіть зареєструвалися вдруге, а потім повінчалися. Але ми довго жили разом розлучені, навіть коли брата Сашкового народили були розлучені. А причина – банальна. Та сама, що й у вас. Я закохався. Прийшла до нас у бригаду Оксана-краса – довга коса, голова кругом. Вирішив, піду із сім’ї. Та пішов. Тільки жити без сім’ї не зміг. І Сашко-негідник не може без вас.
– Ну, не може! У нього є своя – “довга коса”.
– Та немає в нього нікого. Він тоді одразу туди поїхав і звільнився. Вдома зараз із нами живе. Та тільки не живе, а існує. Ти ось не знаєш, а він щовечора під ваші вікна ходить. А ще хустка твоя у нього в кишені, Олено. Я як побачив його з цією хусткою, так мало сам не розплакався…Переживає він дуже, любить він тебе…Ось так. І мати вся звелася, каже – не загульбанив би…
Свекр замовк. Висьорбнув чаю, але видно було, що дуже важко йому зараз, не до чаю. Не звик він чужі справи залагоджувати, а за сина довелося.
– Ну та гаразд, піду. Ти вже сама вирішуй. Прощати також нелегко. Неможливо, мабуть. Але одного разу, хто оступився, мудрішим стає і сім’ю берегти буде, як себе. Сашко – точно. Я знаю. І Вибач, що лізу не у свої справи. Я так… На душі важко. І це… Не кажи нікому, що я приходив, гаразд?
Олена пообіцяла.
Свекр пішов, а вона знову лягла. Вибачити зраду, як пробачити зраду. Якось зрадивши… І чим довше міркувала, тим більше приходила до висновку, що пробачити не зможе. Жити сім’єю з ним далі не зможе. Напевно… Як? Так важко …
Пізно ввечері цього дня вона прийшла з роботи. Дощ молотив ще дужче. Таке відчуття, що погода розгнівалася на людей. Вона переодяглася, а після вечері сіла з донькою за англійську. Зазвичай, вона у доньки не йшла. Але нині все було навпаки, відволікалася та помилялася мама.
– Мамо, ти чого така? Що з тобою сьогодні, – дивувалася дівчинка.
– Я прогуляюся, Аню.
– Що? Ти що! Там же дощ як із відра.
– Я візьму парасольку.
Клен, що розкинувся біля дитячого майданчика, вже майже скинув листя. Він не міг закрити від дощу молодого чоловіка, що притиснувся до стовбура. Але той стояв намоклий і нікуди не йшов. У руці він тримав шовкову хустку з гілочкою сакури. Його автомобіль стояв недалеко, але чоловік стояв під струменями, що біжать із кленових гілок.
– Сашко!
Спочатку здалося, що це дощ шепоче його ім’я.
– Сашко!
Він озирнувся. Перед ним стояла Олена. І всі слова, які він хотів і мав сказати загубилися.
– Сашко, додому пішли, чаю поп’ємо. Холодно ж тут, дощ… Занедужаєш…
– Олено, я це … Хустку ось приніс, вона з моїми речами випадково …, – слова не йшли.
– Хустка? Добре, що знайшлася. Я вирішила, Сашко. Давай спробуємо ще раз.
Сашко не вмів вибачатися, але в його погляді було таке, що хотілося вибачити.
– Я люблю тебе, Оленко! Дуже вас з Анею люблю. Дякую тобі!
І нехай ця хустка буде хусткою примирення, а осінь нехай змиє все погане дощами…