В Італії доглядала за старенькою 92-річною Францискою , яка відкрила мені очі на світ і на моїх дітей
Давно хотіла побувати за кордоном. Напевне, із самого дитинства мріяла. Але у батьків тоді не було ні грошей, ні можливостей звозити мене кудись. Отож, я вирішила, що з’їжджу колись самотужки. Відтоді минуло багато років. В тільки у 48 я потрапила в Італію. Зараз я живу тут уже 10 рік. І знаєте що? Повертатися додому мені зовсім не хочеться. Та й, направду, немає куди.
Виховувала двох синів самостійно, оскільки чоловік покинув мене, ще коли вони були зовсім маленькими. Я важко працювала, дала їм освіту й виховала чудових чоловіків. Коли вони двоє одружилися, кожен мав свою сім’ю, я вирішила поїхати за кордон на заробітки.
Тоді моя родичка якраз була в Італії й запропонувала мені роботу. Я тоді доглядала за старенькою Францискою, яка в свої 92 роки просто мені відкрила очі на світ.
От, наприклад, в інших країнах у разі розлучення закон абсолютно на стороні жінки, тому все залишається їй. А в нас навпаки – чоловіки покидають свою сім’ю, а жінка бере все на себе, щоб довести йому, що вона і без нього справиться. А їм тільки це і на руку.
В інших місцях чоловіки бояться розлучення, вони залишаються без нічого і ще змушені забезпечувати попередню сім’ю. З вихованням дитини там також по-іншому. Наші матері допомагають дітям навіть тоді, коли ті вже мають і своїх дітей. Я не якісь кошти, то продукти з села передадуть, з онуками сидять.
А у них не так. Виросла дитина – і давай, йди на свої хліби. Там діти вважають своїм обов’язком допомагати батькам.
В той час я приїхала в Італію, щоб заробити своїм дітям на житло. Коли мені Франциска все це розказувала, я дивувалася, але не брала це собі до уваги. А зараз я розумію, до чого були всі ці розмови. Старшому я хотіла купити квартиру, а молодший би залишився біля мене з дружиною, просто слід було зробити ремонт в нашому будинку.
Я собі зробила чіткі розрахунки, скільки мені потрібно працювати, щоб втілити мрію.Отримані кошти в кінці місяці ділила на дві половини, відправляла синам, щоб вони відкладали на житло, а собі залишала незначну суму на дрібні витрати.
– Галино, – повчала мене вечорами Франциска. – Стільки помилок в твоєму житті. Навіщо ти чоловіка відпустила, він же цього тільки і хотів… А зараз знову дурість робиш, сини твої дорослі, нехай про себе дбають самі, коли ти для себе почнеш жити?
Франциски не стало через три роки і я досі сумую за нею. За ці роки я побувала в багатьох сім’ях, показувала сеньйорам, які в нас на Україні зводять будинки ті жінки, які працювали в Римі. От вони і питають: “А навіщо такі палаци?”-, я відповідаю: «Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми».
Через постійну роботу я рідко приїжджала додому, а також була щаслива, що сини гроші не витрачають в нікуди. Старший купив собі квартиру, а молодший – зробив ремонт в хаті й добудував ще її.
Правда, коли я минулого року приїхала на Різдво додому, то зрозуміла, що там я взагалі чужа. Невістки господарювали в моєму житлі й тільки вказували мені на місце. На свята приїхали до невісток ще й їхні батьки, так вони коло них бігали, а до мене і слова не сказали. А синам взагалі було байдуже.
Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього вони і чекали. Тільки тепер я зрозуміла, що мала на увазі Франциска. Я так важко працювала за кордоном заради дітей, які тепер навіть мене не чекають.
Для себе вирішила, що повертатися на Батьківщину я більше не хочу. Мені ж навіть немає до кого там податися. Усім на мене байдуже. У всіх своє життя. Син Франциски давно пропонував мені стосунки, а я лише відмахувалася. Не хотіла дітей розчаровувати. А зараз розумію, що розчаровувати не було кого.
Тому тепер я дам залицяльнику свою згоду і почну нарешті жити для себе.
Що думаєте про рішення Галини?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!