Хлопець: «Ні, мамо, не заїдеш. Твій останній візит обійшовся мені дуже дороrо»
Ніколи не розуміла: чому для деяких людей приїхати в чужу хату і взяти те, що їм потрібно без дозволу — нормальне явище?
У моєму випадку так робить свекруха. Але бере вона не для себе, а для своєї молодшої сестри — вони живуть разом, різниця у віці у них велика і, можна сказати, свекруха її виростила. Виходить, що тітка мого чоловіка старша за нього всього на 5 років.
То мати чоловіка бальзам мій відлиє, то з морозилки м’ясо дістане, що я на котлети накрутила. Якось новий вирівнювач для волосся забрала, не спитавшись, як зазвичай. Я відразу про свекруху згадала, подзвонила їй:
— Вельмишановна Матінка Дружина, не зволите Ви відповісти, де ж мій чудо-засіб для кучерів моїх неслухняних? Вирівнювач, чи то пак?
— Ой, я його Таньці віддала, у неї свій згорів, їй треба. А ти собі новий купиш. Все, не можу говорити. — і гудки в телефоні.
А тут у нас з чоловіком річниця весілля намічається, п’ята за рахунком. Запросив мене чоловік в ресторан з такого приводу. Футболка для цього у мене є, а ось про туфлі я забула 4 роки тому, як завагітніла. І вирішила я до сукні нові туфлі придбати.
На 9-сантиметровій шпильці, чорна класика з червоною підошвою, сидять — як влиті, каблук не відчувається. На ногу напнула — не йду, а літаю! Розорилася, купила. Задоволена! Стоять туфельки на поличці в передпокої, чекають свого зіркового часу.
За тиждень до річниці весілля:
Затримали мене на роботі. Подзвонила я чоловікові, поплакалась на начальство несправедливе. А чоловік і сам не встигав за малою в садок. Мамі подзвонив, попросив забрати. Свекруха на роботу до чоловіка зайшла, в садок заїхала і внучку додому до нас повела. Ось тільки я про це не знала. Як чоловік потім буркнув:
— Менше знаєш краще спиш.
Прийшла я з роботи о десятій годині вечора. Знімаю кросівки, на поличку їх ставлю поруч з туфельками новими. Туфлі? Де туфлі?
— Борисе! Де мої нові туфлі? Тут стояли, з ранку особисто їх бачила! — завила я на всю квартиру.
— Які туфлі? У тебе цього взуття — купа. У шафі дивилася? — чоловік зовсім проблеми не бачив.
— Яка шафа? Вранці тут стояли! Ось, на цьому самому місці! — тицьнула я пальцем. — Хто був? Ти малу сам забрав? Чи мати твоя приходила?
— Мама приходила, я не встиг би. — зітхнув чоловік.
Я дістала телефон, набрала номер.
— Матінка Дружина! Ви ж знаєте, навіщо я Вас турбую тебе в таку пізню годину?
— Ні, невісточко, не знаю. Я вже спати збираюся, говори по справі.
— Туфлі мої, в передпокої на поличці стояли, новенькі, чорненькі. Де вони? — поцікавилася я.
— У Танюші. У тебе багато взуття, я думала — ти й не помітиш. Повернути не зможу — вона каблук зламала. Нові купиш. — і гудки.
— Нові купиш! — я прокричала чоловікові. — Ти купиш мені нові туфлі!
Чоловік відповів так само, як і на всі попередні факти злодійства:
— Купимо, не збідніємо!
Що ж, я такі туфлі виберу, щоб інфаркт трапився! Щоб він по п’ятах за мамою по квартирі ходив, наглядав, щоб до рук її нічого не прилипло!
Через 2 дні в магазині.
— Ти з глузду з’їхала? Так я собі комп’ютер новий купити можу! Ні! — кричав чоловік на весь магазин.
— Можеш купити новий комп’ютер. — погодилася я. — Але не купиш! Твоя мати туфлі вкрала, відшкодовуй! Я хочу ці!
— Але ось, дивися, які гарні, і коштують в три рази менше, їх забирай! — чоловік тицьнув мені під ніс якісь калоші.
— Вони незручні. Мої, які твоя мати вкрала, були зручні. І я не винна, що зручні для мене туфельки залишилися тільки по такій ціні. Ти ж не бачиш нічого страшного в тому, що твоя мати у нас краде. Як ти там говориш? «Купимо — НЕ збідніємо!» Купуй, кажу!
Додому я летіла, як на крилах. Нове взуття було ще краще, красивіше, зручніше і дорожче, ніж те, що свекруха стягнула. Коли ми з чоловіком підходили до під’їзду, подзвонила мама чоловіка:
— Синку, я до вас заїду сьогодні, бабуся зелень заморожену передала, а у мене в морозилці місця немає, нехай у вас зберігається, я потім заберу.
— Ні, мама, сьогодні не заїдеш! І взагалі більше не заїдеш! Твій останній візит обійшовся мені дуже дорого! Давай ти поки забудеш мою адресу, на рік-другий, добре?