– Послухай мене, Андрію! – голос Діани аж дзвенів. – Я їду до своєї бабусі в село. І знаєш що? Можливо, я не повернуся! Її чоловік Андрій оторопів. Він хотів щось сказати, але Діана вже не слухала. Вона дістала валізу з шафи у коридорі. Речі летіли в валізу абияк – теплий светр, джинси, футболки… Минув тиждень у селі. Телефон Діани не замовкав від дзвінків і повідомлень Андрія. Вона не відповідала. Тільки надіслала коротке повідомлення: «Мені потрібен час подумати. Будь ласка, не дзвони». А якось Діана побачила на ґанку якусь коробку. Вона відкрила її й застигла від побаченого
Діана стояла біля вікна, дивлячись на похмуре вересневе небо. Сірі хмари повільно пливли над містом, готові будь-якої миті піти дощем.
Read More